Майстер і Маргарита - Страница 77

— От скука ж бо, — пробурчав рудий і заговорив гучніше: — Пробачте, таж я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.

Маргарита безсуперечно підкорилася, та усе ж таки, сідаючи, запитала ще раз:

— Хто ви такий?

— Ну добре, звати мене Азазелло, та все одно вам це нічого не каже.

— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?

— Не скажу, — сухо відказав Азазелло.

— Але ж ви щось знаєте про нього? — благально шепнула Маргарита.

— Ну, скажімо, знаю.

— Благаю: скажіть лише одне, він живий? Не мучте.

— Ну, живий, живий. — з нехіттю озвався Азазелло.

— Боже!

— Будь ласка, без хвилювань та скрикувань, — спохмурнівши, сказав Азазелло.

— Пробачте, пробачте, — бурмотіла покірна тепер Маргарита, — я, звісно, розсердилася на вас. Та погодьтеся, коли на вулиці запрошують жінку кудись у гостину… Я не маю пересудів, запевняю вас, — Маргарита невесело всміхнулася, — але я ніколи не бачу жодних іноземців, спілкуватися з ними не маю жодної охоти… і крім того, мій чоловік… Моя драма в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю справою негідною. Я від нього нічого не бачила, крім добра…

Азазелло з видною нудьгою вислухав цю безладну мову й сказав суворо:

— Прошу вас хвилиночку помовчати.

Маргарита покірно замовкла.

— Я запрошую вас до іноземця абсолютно безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. От уже за це даю вам поруку.

— А навіщо я йому потрібна? — вкрадливо спитала Маргарита.

— Про це ви дізнаєтесь згодом.

— Розумію… Я маю йому датися, — сказала Маргарита задумливо.

На це Азазелло якось зневажливо хмикнув і відповів так:

— Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, — пику Азазелла скособочило смішком, — але я розчарую вас, цього не буде.

— Що за іноземець такий?! — збентежено вигукнула Маргарита так гучно, що на неї обернулися перехожі, що простували побіля лави. — І який мені інтерес йти до нього?

— Ну, інтерес доволі великий… Ви скористаєтеся з нагоди…

— Що? — скрикнула Маргарита, й очі їй округліли. — Якщо я вас добре розумію, ви натякаєте на те, що я там зможу дізнатися про нього?

Азазелло мовчки кивнув головою.

— Їду! — із силою вигукнула Маргарита й схопила Азазелла за руку. — Їду куди завгодно!

Азазелло, полегшено переводячи подих, відкинувся на опертя лави, затуливши спиною грубо вирізане на ньому слово «Нюра», й заговорив іронічно:

— Трудний народ ці жінки! — він засунув руки в кишені й далеко уперед простягнув ноги. — Навіщо, наприклад, мене послали в цій справі? Хай би їздив Бегемот, він принадний…

Маргарита заговорила, криво й жалісно всміхаючись:

— Годі мене містифікувати та мучити вашими загадками… Я ж людина нещасна, й ви користаєтесь з цього. Лізу до якоїсь дивної історії, та, клянуся, тільки через те, що ви поманили мене словами про нього! Мені паморочиться голова від усіх цих незбагненностей…

— Без драм, без драм, — ґримасуючи озвався Азазелло, — на моє становище теж треба зглянутися. Набити адміністраторові пику, або виставити дядька з дому, або підстрелити когось, або який-такий інший дріб’язок у цьому роді, це мій прямий фах, але розмовляти із закоханими жінками — уклінно дякую. Бо ж я вас пів години вже вламую. То їдете?

— Їду, — просто відповіла Маргарита Миколаївна.

— Тоді покваптеся одержати, — сказав Азазелло й, діставши з кишені круглого золотого слоїка, простягнув його Маргариті із словами: — Та ховайте ж, бо перехожі дивляться. Він вам знадобиться, Маргарито Миколаївно. Ви порядно зістарілися з горя за останні пів року. (Маргарита спалахнула, але нічого не відказала, а Азазелло правив далі). Сьогодні увечері, пункт о половині на десяту, потрудіться, розібравшись догола, натерти цією мастю обличчя та все тіло. Далі робіть, що хочете, але не відходьте від телефону. О десятій я до вас зателефоную й усе, що треба, скажу. Вам ні про що не доведеться турбуватися, вас доправлять куди треба, і вам не заподіють жодного клопоту. Зрозуміло?

Маргарита помовчала, тоді відказала:

— Зрозуміло. Ця річ із щирого золота, знати з ваги. Ну що ж, я прекрасно розумію, що мене підкуповують і втягають до якоїсь темної історії, за яку я вельми поплачуся.

— Це що ж таке, — майже засичав Азазелло, — ви знову!

— Ні, стривайте!

— Віддайте назад крем!

Маргарита міцніше затисла в руці слоїка й правила далі:

— Ні, постривайте… Я знаю, на що йду. Та йду на усе через нього, тому що ні на що в світі більше надії не маю. Та хочу вам сказати, що як ви мене згубите, вам буде сором! Так, сором! Я гину через любов! — і, стукнувши себе в груди, Маргарита поглянула на сонце.

— Віддайте назад, — у злобі засичав Азазелло, — віддайте назад, і біс забирай це все! Хай посилають Бегемота.

— О ні! — вигукнула Маргарита, вражаючи перехожих. — Ладна на все, ладна вчинити цю комедію з намащенням маззю, ладна йти ік чорту в зуби. Не віддам!

— Ба! — раптом заверещав Азазелло і, вирячивши очі на огорожу саду, став вказувати кудись пальцем.

Маргарита обернулася туди, куди вказував Азазелло, та нічого особливого там не виявила. Тоді вона обернулася до Азазелла, бажаючи дістати пояснення цьому безглуздому «Ба!», та давати це пояснення не було кому: таємничий співрозмовник Маргарита Миколаївни щез.

Маргарита швидко сунула руку до торбинки, куди перед цим окриком сховала слоїка, і пересвідчилася, що він там. Тоді, ні про що не міркуючи, Маргарита приспішила з Олександрівського саду геть.