Майстер і Маргарита - Страница 76

Навіть на відстані Маргарита розгледіла, що обличчя людей, котрі стояли в похоронній машині та супроводили покійника в останню путь, якось дивно розгублені. Найдужче знати це було стосовно громадянки, яка стояла в лівому задньому розі автомарів. Повні щоки цієї громадянки наче зсередини розпирало ще більше якоюсь пікантною таїною, в заплилих вічках грали двозначні пломінці. Здавалося, що от-от, ще трішки, і громадянка, не стерпівши, мигне на покійника й скаже: «Чи бачили ви щось таке? Чиста містика!» Настільки ж розгублені обличчя були й у піших супровідників, які, числом чоловіка з триста приблизно, поволі йшли за похоронною машиною.

Маргарита проводжала очима ходу, прислухаючись, як затихає вдалині сумовитий турецький барабан, що виробляв одне й те саме «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від того «бумса»! Ах, бігме, дияволові б я заклала душу, аби лиш довідатись, живий він, чи ні? Цікаво б знати, кого це ховають з такими дивними обличчями?»

— Берліоза Михайла Олександровича, — почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАССОЛІТу.

Здивована Маргарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, очевидно, безшумно підсів до неї в той час, коли Маргарита задивилася на процесію і, слід гадати, з розгуби уголос задала своє останнє запитання.

Процесія тим часом стала призупинятися, очевидно, затримувана спереду світлофорами.

— Так, — правив невідомий громадянин, — дивний в них настрій. Везуть покійника, а думають лише про те, куди поділася його голова!

— Яка голова? — спитала Маргарита, вдивляючись у несподіваного сусіда. Сусід цей виявився маленьким на зріст, вогнисто-рудим, з іклом, у крохмальній білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках та з котелком на голові. Краватка була яскравою. Дивним було те, що з кишеньки, де зазвичай чоловіки носять хустинку або самописне перо, в цього громадянина стирчала обгризена куряча кістка.

— Та от, бачте, — пояснював рудий, — сьогодні рано у грибоєдівській залі голову покійникові поцупили з домовини.

— Як це таке може бути? — мимохіть запитала Маргарита, водночас пригадавши шепіт у тролейбусі.

— Чорт його знає як! — розв’язно відповів рудий. — Я, втім, гадаю, що про це Бегемота не зле було б поспитати. Страх як спритно поцупили. Такий скандалюга! І, головне, незрозуміло, кому й навіщо вона потрібна, та голова!

Хоч як була перейнята своїм Маргарита Миколаївна, її усе ж вразили дивні побрехеньки невідомого громадянина.

— Стривайте! — раптом скрикнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…

— Еге ж, еге ж…

— То це, виходить, літерати за труною йдуть? — запитала Маргарита і раптово ошкірилась.

— Ну, натурально, вони!

— А ви їх знаєте в лице?

— Усіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — промовила Маргарита, і голос її став глухим, — серед них немає критика Латунського?

— Де ж би він мав іще бути? — відповів рудий. — Он він скраю в четвертому ряду.

— Цей блондин-бо? — щулячись, спитала Маргарита.

— Попелястого кольору… Бачите, он він очі підвів до неба.

— На патера схожий?

— От-от!

Більше Маргарита нічого не запитала, вдивляючись в Латунського.

— А ви, як бачу, — всміхаючись, промовив рудий, — ненавидите цього Латунського.

— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Маргарита, — та про це нецікаво говорити.

Процесія тим часом рушила далі, за пішими потяглися здебільша порожні автомобілі.

— Та вже ж, звісно, що тут цікавого, Маргарито Миколаївно!

Маргарита здивувалась:

— Ви мене знаєте?

Замість відповіді рудий зняв котелка й узяв його навідліт.

«Чисто розбійницька пика!» — подумала Маргарита, вдивляючись у свого вуличного співрозмовника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Маргарита.

— Де ж вам мене знати! А тим часом я посланий до вас за дільцем.

Маргарита зблідла й відсахнулася.

— З цього впрост і треба було починати, — промовила вона, — а не молоти чорт зна що про відрізану голову! Ви мене хочете заарештувати?

— Нічого схожого, — вигукнув рудий, — що ж це таке: як вже заговорив, то вже конче арештувати! Просто є до вас справа.

— Нічого не розумію, яка справа?

Рудий озирнувся й сказав таємничо:

— Мене прислали, щоб вас сьогодні увечері запросити в гості.

— Що ви верзете, які гості?

— До одного вельми знатного іноземця, — значливо сказав рудий, прищуливши око.

Маргарита дуже розгнівилася.

— Нова порода з’явилася: вуличний звідник, — підводячись, щоб піти, сказала вона.

— От спасибі за таке доручення! — образившись вигукнув рудий і пробурчав у спину Маргариті, що відходила: — Дурепа!

— Мерзотник! — озвалася та, повертаючись, і враз почула за собою голос рудого:

— Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею… Згинув Єршалаїм, велике місто, як ніби не існував на світі… То згиньте ж і ви згином з вашим обгорілим зошитом і сушеною трояндою! Сидіть отут на лавці самі та благайте його, щоб він відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!

Сполотнівши на обличчі, Маргарита повернулася до лави. Рудий дивився на неї, прищулившись.

— Я нічого не розумію, — тихо промовила Маргарита Миколаївна, — про аркуші ще можна дізнатися… прокрастися, підгледіти… Наталя підкуплена, так? Та як це ви змогли дізнатися про мої думки? — Вона стражденно зморщилася й додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?