Майстер і Маргарита - Страница 70

— А нехай увійде, — пролунав з кабінету розбитий голос Коров’єва.

— Пройдіть до вітальні, — сказала дівиця так просто, ніби була вдягнена по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.

Увійшовши, куди його запросили, буфетник навіть про справу свою забув, так вразило його оздоблення кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія зниклої безвісти ювелірші) сочилося незвичайне, схоже на церковне, світло. У старовинному величезному коминку, незважаючи на спекотний весняний день, палали дрова. А гаряче тим часом анітрохи не було в кімнаті, і навіть навпаки, прибулого облягала якась льохова вільгота. Перед коминком на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котяра. Був стіл, поглянувши на який богобоязний буфетник здригнувся: стіл був укритий церковною парчею. На парчевому обрусі стояло безліч пляшок — пузатих, запліснявілих та запорошених. Серед пляшок полискував таріль, і зразу було знати, що це таріль зі щирого золота. Біля коминка маленький, рудий, з ножем за пасом, на довгій сталевій шпазі смажив кавалки м’яса, й сік скапував у вогонь, і до димаря тягся дим. Пахло не лише смажениною, але ще якимись міцнющими парфумами й ладаном, через що буфетникові, який вже знав із газет про загибель Берліоза, промайнула думка про те, чи не правили, бува, по Берліозові церковну панахиду, яку думку, втім, він прожогом прогнав од себе, як нароком безглузду.

Ошелешений буфетник несподівано почув тяжкий бас:

— Ну, то чим можу стати в пригоді?

Тут буфетник і виявив того, хто був йому потрібний.

Чорний маг розкинувся на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими по ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була сама чорна білизна та чорні ж гостроносі черевики.

— Я, — гірко промовив буфетник, — є завідувач буфету театру Вар’єте…

Артист протягнув уперед руку, на пальцях якої ряхтіли камені, ніби загороджуючи вуста буфетникові, і заговорив з великим запалом:

— Ні, ні, ні! Ані слова більше! Ні за які скарби й ніколи! І в рота не візьму нічого у вашому буфеті. Я, шановний, проходив учора побіля вашої ляди та досі не можу забути ні осятрини, ні бринзи. Безцінний мій! Бринза не буває зеленого кольору, це вас хтось обдурив. Їй годиться бути білою. Так, а чай? Це ж помиї! Я на власні очі бачив, як якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш здоровенний самовар сиру воду, а чай тим часом розливали далі. Ні, добродію, так неможливо!

— Я вибачаюся, — промовив ошелешений цим несподіваним нападом Андрій Фокич, — я не в цій справі, і осятрина тут ні до чого.

— Тобто як це ні до чого, коли вона зіпсута!

— Осятрину прислали другої свіжости, — повідомив буфетник.

— Голубчику, це бредня!

— Що бредня?

— Друга свіжість — от що бредня! Свіжість буває тільки одна — перша, вона ж остання. А якщо осятрина другої свіжости, то вона тухла!

— Я вибачаюся… — почав був знову буфетник, не знаючи, як здихатись від доскіпливого артиста.

— Вибачити не можу! — твердо відповів той.

— Я не в цій справі прийшов! — зовсім засмутившись промовив буфетник.

— Не в цій? — здивувався іноземний маг. — А яка ж іще справа могла вас привести до мене? Якщо пам’ять мене не зраджує, з осіб, близьких до вас за фахом, я знався лише з однією маркітанткою, та й то давно, коли вас ще не було на світі. А втім, я радий. Азазелло! Табурета панові завідувачу буфету.

Той, хто смажив м’ясо, обернувся, причому вразив буфетника своїми іклами, і спритно подав йому один із темних дубових низеньких табуретів. Інших сидінь у кімнаті не було.

Буфетник промовив:

— Уклінно дякую, — і опустився на ослінчика. Задня його ніжка тієї ж миті з тріском підламалася, і буфетник, охнувши, преболяче гепнувся сідницею об підлогу. Падаючи, він зачепив ногою другого ослінчика, що стояв перед ним, і з нього перекинув собі на штани повний келих червоного вина.

Артист вигукнув:

— Ай! Чи ви не забилися?

Азазелло поміг буфетникові підвестися, подав інше сидіння. Сповненим горя голосом буфетник відмігся від пропозиції хазяїна зняти штани та просушити їх перед вогнем і, почуваючи себе нестерпно ніяково у мокрій білизні та одязі, сів на другого ослінчика з осторогою.

— Я люблю сидіти низько, — промовив артист, — з низького не так небезпечно падати. Отож, ми зупинилися на осятрині? Голубе мій! Свіжість, свіжість та свіжість, от що має бути гаслом кожного буфетника. Та ось, чи не бажаєте скуштувати…

Тут у багряному світлі від коминка блиснула перед буфетником шпага, і Азазелло виклав на золоту тарілку шматок, що шкварчав, м’яса, полив його лимонним соком і подав буфетникові золоту двозубу виделку.

— Уклінно… я…

— Ні, ні, скуштуйте!

Буфетник задля ввічливости поклав шматочок до рота й відразу збагнув, що жує щось насправді дуже свіже і, головне, смачне. Та прожовуючи духмяне, соковите м’ясо, буфетник мало не вдавився й не впав удруге. Із сусідньої кімнати влетів великий темний птах і тихенько черкнув крилом по лисині буфетника. Сівши на коминкову полицю поруч із годинником, птах виявився совою. «Господи Боже мій! — подумав нервовий, як усі буфетники, Андрій Фокич. — Оце квартирка!»

— Келих вина? Біле, червоне? Вино якої країни вам більше до вподоби цієї пори дня?

— Даруйте… я не п’ю…

— Дарма! То може волієте партію в кості? Чи, мо, полюбляєте які інші ігри? Доміно, карти?

— Не граю, — вже стомлений, озвався буфетник.

— Геть зле, — підсумував хазяїн, — щось таке, воля ваша, недобре таїться в мужчинах, які уникають вина, ігор, товариства чарівних жінок, застільної бесіди. Такі люди або тяжко хворі, або тихцем ненавидять околишніх. Щоправда, можливі винятки. Серед осіб, що сідали зо мною до бенкетного столу, траплялись, бувало, подивугідні негідники! Отже, слухаю вашу справу.