Майстер і Маргарита - Страница 71

— Учора ви, бачите, фокуси робили…

— Я? — вигукнув у подиві маг. — Згляньтеся. Мені це навіть якось не личить!

— Пробачте, — сказав очманілий буфетник, — а цей… сеанс чорної магії…

— Ах, ну так, ну так! Дорогий мій! Відкрию вам таємницю: я ніякий не артист, а просто мені схотілося побачити москвичан у масі, а це найзручніше було зробити в театрі. Ну то мій почет, — він кивнув у бік кота, — і влаштував цей сеанс, я ж лише сидів і дивився на москвичан. Та не міняйтеся з лиця, а скажіть, що ж у зв’язку з цим сеансом привело вас до мене?

— Чи ви бачили, поміж іншого папірці злетіли зі стелі… — буфетник понизив голос і зніяковіло озирнувся, — ну, їх усі й похапали. І от заходить до мене до буфету молодик, дає червінця, я здачі йому вісім з полтиною… Тоді другий…

— Теж молодий?

— Ні, літній. Третій, четвертий… Я все даю здачу. А сьогодні став перевіряти касу, аж гульк, а замість грошей — різаний папір. На сто дев’ять рублів укарали буфет.

— Овва! — заволав артист. — Та невже ж вони думали, що це справжні папірці? Я й гадки не припускаюся, щоб вони робили це свідомо.

Буфетник якось криво й сутужно озирнувся, але нічого не сказав.

— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичан є шахраї?

У відповідь буфетник так гірко всміхнувся, що відпали усякі сумніви: так, серед москвичан є шахраї.

— Це підлість! — обурився Волянд. — Ви людина бідна… Ви ж справді людина бідна?

Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало знати, що він людина бідна.

— Ви скільки маєте заощаджень?

Запитання було поставлене чуйним тоном, та все ж таке питання не можна не визнати неделікатним. Буфетник зам’явся.

— Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’ятьох ощадкасах, — озвався з сусідньої кімнати тріснутий голос, — і вдома під підлогою двісті золотих десяток.

Буфетник неначе прикипів до свого табурету.

— Авжеж, це не гроші, — поблажливо сказав Волянд своєму гостеві, — хоча, втім, і вони, власне, вам не потрібні. Ви коли помрете?

Тут вже буфетник обурився.

— Це нікому невідомо, і нікого не обходить, — відповів він.

— Атож, невідомо, — почувся знову той самий гидкий голос з кабінету, — теж мені, біном Ньютона! Помре він за дев’ять місяців, у лютому наступного року, на рака печінки, у клініці Першого МДУ, у четвертій палаті.

Буфетник пожовк з лиця.

— Дев’ять місяців, — у задумі рахував Волянд, — двісті сорок дев’ять тисяч… Це виходить, округло рахувати, двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але як на скромний прожиток стане… Та ще ці десятки.

— Десятки реалізувати не вдасться, — втрутився той-таки голос, зледеняючи серце буфетника, — по смерти Андрія Фокича будинок негайно збурять і десятки буде відправлено до Держбанку.

— Та я й не радив би вам лягати до клініки, — правив артист, — чи є сенс вмирати в палаті під стогін та харчання безнадійних хворих. Чи не краще справити бенкет на ці двадцять сім тисяч і, випивши отруту, переселитися <до іншого світу> під звуки струн, у товаристві хмільних красунь та хвацьких друзяк?

Буфетник сидів нерухомо й дуже постарів. Темні кола облягли його очі, щоки обвисли й нижня щелепа відвалилася.

— А втім, ми замріялися, — вигукнув хазяїн, — до діла. Покажіть ваш різаний папір.

Буфетник, хвилюючись, витяг з кишені пачку, розгорнув її і остовпів. У клапті газети лежали червінці.

— Дорогий мій, ви справді нездорові, — сказав Волянд, знизуючи плечима.

Буфетник, дико всміхаючись, підвівся з табурета.

— А, — затинаючись промовив він, — а якщо вони знову теє…

— Гм… — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас ізнову. Ласкаво просимо! Радий нашому знайомству.

Тут вискочив з кабінету Коров’єв, вчепився у руку буфетника, став її трясти й умовляти Андрія Фокича усім, усім переказати уклони. Мало розуміючи будь-що, буфетник рушив до передпокою.

— Гелло, проводь! — кричав Коров’єв.

Знову ж таки ця руда гола в передпокої! Буфетник прослизнув у двері, пискнув «до побачення» й пішов, неначе п’яний. Пройшовши трошки вниз, він зупинився, сів на сходах, вийняв пакунка, перевірив, — червінці були на місці. Тут із квартири, що виходила на це підійстя, вийшла жінка із зеленою торбиною. Вгледівши чоловіка, що сидить на сходах і тупо дивиться на червінці, всміхнулася й сказала задумливо:

— Що це за будинок в нас такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знов на сходах. — Вглядівшись уважніше в буфетника, вона додала: — Е, та вам, громадянине, грошви кури не клюють. Ти б зо мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради, — сполошився буфетник і спритно сховав гроші. Жінка розсміялася:

— Та ну тебе до дідька, скнаро! Я пожартувала, — і пішла додолу.

Буфетник мляво підвівся, підніс руку, щоб поправити бриля, і розізнав, що його на голові немає. Страшенно йому не хотілось вертатися, та бриля було шкода. Трохи завагавшись, він усе-таки повернувся й подзвонив.

— Чого вам іще? — запитала його клята Гелла.

— Я брильця забув, — шепнув буфетник тикаючи себе в лисину. Гелла обернулася, буфетник подумки плюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Гелла подавала йому його бриля та шпагу з темним руків’ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відпихуючи шпагу та хутко надіваючи бриля.

— А хіба ви без шпаги прийшли? — здивувалася Гелла.

Буфетник щось буркнув і швидко пішов додолу. Голові його чомусь було незручно й занадто тепло в брилі; він зняв його і, підскочивши з жаху, тихо йойкнув. В руках його був оксамитовий берет із півнячим пошарпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, скочивши назад на голову Андрієві Фокичу, усіма пазурами уп’явся в його лисину. Видавши крик відчаю, буфетник кинувся бігти додолу, а кошеня звалилося з голови та чкурнуло угору сходами.