Майстер і Маргарита - Страница 69

Постає запитання, чи, бува, не до міліції поспішав Максиміліян Андрійович скаржитися на розбійників, які вчинили над ним насильство за білого дня? Ні, за жодні скарби ні, про це можна сказати певно. Прийти до міліції й сказати, що от, мовляв, зараз кіт в окулярах читав мого пашпорта, а далі людина в трико, з ножем… ні, громадяни, Максиміліян Андрійович був насправді розумною людиною!

Він був уже внизу й побачив біля самих вихідних дверей двері, що вели до якоїсь комірчини. Шибка у цих дверях була вибита. Поплавський сховав пашпорта до кишені, озирнувся, сподіваючись побачити викинуті речі. Та їх не було й сліду. Поплавський і сам здивувався, наскільки мало це його засмутило. Його переймала інша цікава та зваблива думка — перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. Справді-бо, якщо він довідувався про те, де вона міститься, то, знати, йшов до неї вперше. Отже він тепер прямував безпосередньо до лап тієї компанії, що засіла в квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з цієї квартири. На жоден похорон жодного небожа Максиміліян Андрійович, певна річ, уже не збирався, а до потягу на Київ часу було доста. Економіст озирнувся й пірнув до комірчини.

У цей час далеко нагорі грюкнули двері. «Це він увійшов…»— із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, пахло мишами й чобітьми. Максиміліян Андрійович примостився на якомусь цурпалку й вирішив чекати. Позиція була зручною, з комірчини навпрост було видно вихідні двері шостого парадного ходу.

Та чекати довелося довше, аніж гадав киянин. Сходи увесь час були чомусь порожніми. Чути було добре, і нарешті у п’ятому поверсі грюкнули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. «Йде донизу». Відчинилися двері поверхом нижче. Крочки стихли. Жіночий голос. Голос сумного чоловічка… так, це його голос… Вимовив щось на зразок «облиш, Христа ради…» Вухо Поплавського стриміло в розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидкі та жваві крочки додолу; і ось промайнула спина жінки. Ця жінка з цератовою торбиною в руках вийшла з під’їзду у двір. А крочки того чоловічка поновилися. «Дивно, він назад повертається до квартири. От знову нагорі відчинили двері. Ну що ж, зачекаймо ще».

Цього разу чекати довелося недовго. Звуки дверей. Крочки. Крочки стихли. Відчайдушний крик. Нявкання кішки. Крочки квапливі, дріботні, униз, униз, униз!

Поплавський дочекався. Хрестячись і щось бурмочучи, промчав сумний чоловік, без бриля, із геть безтямним обличчям, подряпаною лисиною та в геть мокрих штанях. Він став рвати за ручку вихідні двері, з жаху не зміркувавши, куди вони відчиняються — надвір чи всередину, — і нарешті виборсався з них і вилетів на сонце у двір.

Перевірку квартири було здійснено. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, здригаючись на думку про ту небезпеку, якої він зазнав, Максиміліян Андрійович, шепочучи лише два слова: «Усе зрозуміло! Усе зрозуміло!» — вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус ніс економіста-пляновика в напрямі до Київського вокзалу.

А от з маленьким чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, сталася вкрай прикра історія. Чоловічок той був буфетником у Вар’єте й називався Андрій Фокич Соков. Поки йшло слідство у Вар’єте, Андрій Фокич тримався осторонь усього, що діялося, і помічено було лиш одне, що він зробився ще сумнішим, ніж зазвичай взагалі, і крім того, він довідувався в кур’єра Карпова про те, де зупинився приїжджий маг.

Отже, розійшовшись на підійсті з економістом, буфетник дістався на п’ятий поверх і подзвонив до квартири № 50.

Йому відчинили негайно, та буфетник здригнувся й увійшов не відразу. Це було зрозуміло. Відчинила двері дівиця, на якій нічого не було, крім кокетливого мереживного фартушка та білого вінчика на голові. На ногах, утім, були золоті черевички. Будовою дівиця відзначалася бездоганною, і єдиним дефектом в її зовнішності можна було вважати багряний шрам на шиї.

— Ну що ж, заходьте, як дзвонили! — сказала дівиця, уп’явши в буфетника зелені розпутні очі.

Андрій Фокич охнув, закліпав очима й рушив до передпокою, знімаючи бриля. Саме під цей час у передпокої задзвонив телефон. Соромітниця покоївка, поставивши одну ногу на стільця, зняла слухавку з важеля й сказала до неї:

— Алло!

Буфетник не знав, де подіти очі, переминався з ноги на ногу й думав: «Оце так покоївка в іноземця! Тьху ти, капость яка!» І щоб урятуватися від капости, став озиратися по боках.

Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними предметами та вбранням. Так, на спинку стільця накинутий був жалобний плащ, підбитий вогняною матерією, на піддзеркальному столику лежала довга шпага з блискотливим золотим руків’ям. Три шпаги з руків’ями срібними стояли в кутку так само просто, як якісь тобі парасольки або ціпки. А на оленячих рогах висіли берети з орлиними перами.

— Так, — казала покоївка до телефону, — як? Барон Майґель? Слухаю. Так! Пан артист сьогодні вдома. Так, буде радий вас бачити. Так, гості… Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту ночі. — Закінчивши розмову, покоївка відклала слухавку й звернулася до буфетника: — Вам чого треба?

— Мені потрібно бачити громадянина артиста.

— Як? Так-таки його самого?

— Його, — відповів буфетник сумно.

— Спитаюся, — сказала, очевидно, вагаючись, покоївка і, прочинивши двері до кабінету покійного Берліоза, доповіла: — Лицарю, тут з’явився маленький чоловік, який каже, що йому потрібен мессір.