Майстер і Маргарита - Страница 103

103

Якби не ревіння води, якби не гуркіт грому, які, здавалося, грозили розплющити дах палацу, якби не стукіт граду, що молотив по сходах балькону, можна було б розчути, що прокуратор щось бурмоче, розмовляючи сам із собою. І якби нестійке палахкотіння небесного вогню обернулось би на тривке світло, спостерігач міг би бачити, що обличчя прокуратора із заятрілими від останніх несплячок та вина очима виказує нетерпіння, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, втоплі в червоній калюжі, але постійно обертає обличчя до саду, назустріч водяному пилові та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минуло дещо часу, й завіса води перед очима прокуратора стала рідшати. Хоч яким був лютим ураган, він слабшав. Сучки більше не тріщали і не падали. Удари грому й блискавиці ставали рідшими. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою облямівкою покривало, а звичайна сіра ар’єрґардна хмара. Грозу зносило до Мертвого моря.

Тепер вже можна було чути окремішно і шум дощу, й шум води, що звергалася жолобами та впрост східцями тих сходів, якими за дня прокуратор йшов для оголошення вироку на майдані. Аж урешті зазвучав і заглушений досі фонтан. Яснішало. У сірій завісі, що бігла на схід, з’явилися сині провікна.

Тут здаля, прориваючись крізь стукіт вже зовсім слабенького дощику донеслися до слуху прокуратора слабкі згуки сурм та цоркотіння кількох сотень копит. Дочувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя йому оживилося. Ала поверталася з Лисої Гори. Судячи зі звуку, вона проходила через той самий майдан, де було оголошено вирок.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки й човгання на сходах, що ведуть до верхнього майданчика саду перед самим бальконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

Поміж двох мармурових левів показалася спершу голова в каптурі, а тоді й геть мокрий чоловік у плащі, що обліпив його тіло. Це був той самий чоловік, що перед вироком шепотівся з прокуратором у затемненій кімнаті палацу та який під час страти сидів на дзиґлику, бавлячись лозинкою.

Не зважаючи на калюжі, чоловік у каптурі перетнув майданчик саду, ступив на мозаїчну долівку балькону і, піднісши руку, сказав високим приязним голосом:

— Прокураторові здрастувати й радіти. — Прибулець говорив латиною.

— Боги! — вигукнув Пилат. — Таж на вас нема й рубця сухого! Оце так буревій! Га? Прошу вас негайно пройти до мене. Перевдягніться, зробіть мені ласку.

Прибулий відкинув каптура, відслонивши геть мокру, з прилиплим до лоба волоссям голову, і, показавши на своєму голеному обличчі чемну усмішку, став відмагатися від перевдягання, запевняючи, що дощик не може йому нічим зашкодити.

— Не хочу й чути, — відповів Пилат і сплеснув долонями. Цим він викликав служників, що ховалися від нього, і звелів їм подбати про прибулого, а тоді негайно подавати гарячу страву. Для того, щоб висушити волосся, перевдягтися, перевзутися та й узагалі привести себе до ладу, прибулому до прокуратора знадобилося дуже небагато часу, і невдовзі він з’явився на бальконі в сухих сандаліях, у сухому багряному військовому плащі та з пригладженим волоссям.

Цієї години сонце повернулося до Єршалаїму і, перш ніж піти й втопитися у Середземному морі, посилало прощальні промені ненависному прокураторові місту й золотило сходи балькона. Фонтан зовсім ожив і розспівався на всю міць, голуби вибралися на пісок, гулькали, перескакували через поламані сучки, клювали щось у мокрому піску. Червону калюжу було затерто, прибрано череп’я, на столі парувало м’ясо.

— Слухаю розказів прокуратора, — сказав прибулий, підходячи до столу.

— Але нічого не почуєте, доки не сядете й не вип’єте вина, — люб’язно відповів Пилат і вказав на друге ложе.

Прибулий приліг, служник налив йому до чаші густого червоного вина. Другий служник, обачливо схиляючись над плечем Пилата, налив чашу прокуратора. Відтак той жестом видалив обох служників.

Поки прибулий пив і їв, Пилат, насьорбуючи вино, поглядав примруженими очима на свого гостя. Чоловік, що прибув до Пилата, був середніх літ, з дуже приємним округлим та охайним обличчям, з м’ясистим носом. Волосся його було якогось непевного кольору. Тепер, висихаючи, воно яснішало. Національність прибульця було б важко встановити. Основне, що визначало його обличчя, це був, хіба що, вираз добродушности, який порушували, втім, лише очі, або, вірніше, не очі, а манера прибулого дивитися на співрозмовника. Звичайно маленькі очі свої прибулець тримав під притуленими, дещо чудними, як ніби припухлими, повіками. Тоді в щілинках цих очей світилося незлобиве лукавство. Слід гадати, що гість прокуратора мав нахил до гумору. Та час від часу, зовсім виганяючи поблиски цього гумору з щілинок, теперішній гість прокуратора широко розтуляв повіки й позирав на свого співрозмовника раптово й впритул, ніби з метою хутко розгледіти якусь непомітну цяточку на носі в співрозмовника. Це тривало одну мить, далі повіки знову опускалися, звужувались щілинками, й у них починала світитися добродушність та лукавий глузд.

Прибулий не відмовився від другої чаші вина, з видною насолодою проковтнув кілька устриць, скуштував варених овочів, з’їв кусень м’яса.

Наситившись, він похвалив вино:

— Прегарна лоза, прокураторе, та це — не «Фалерно»?

— «Цекуба», тридцятирічне, — люб’язно озвався прокуратор.

Гість приклав руку до серця, відмовився ще щось з’їсти, ознаймив, що ситий. Тоді Пилат налив свою чашу, гість вчинив те саме. Обидва за обідом сипнули потроху вина зі своїх чаш до тарелі з м’ясом, і прокуратор проголосив гучно, підносячи чашу:

103