Майстер і Маргарита - Страница 102

К оглавлению

102

— Ти, стара відьмо, як коли ще підбереш чужу річ, до міліції її здавай, а за пазуху не ховай!

Чуючи в голові дзвін та галас від усіх цих подій на сходах, Анничка ще довго за інерцією кричала далі:

— Мерсі! Мерсі! Мерсі! — а по іноземцеві давно вже й слід загув.

Загув слід і по машині у дворі. Повернувши Маргариті подарунок Волянда, Азазелло розпрощався з нею, спитав, чи зручно їй сидіти, а Гелла смачно розцілувалася з Маргаритою, кіт приклався до її руки, проводарі помахали руками майстрові, який безвладно й нерухомо завалився в куток сидіння, махнули гракові й тієї ж миті розтанули в повітрі, не вважаючи за потрібне фатиґуватися підйомом сходами. Грак засвітив фари й викотив у ворота побіч змореної мертвим сном людини в підворітті. І вогні великої чорної машини згубилися серед інших вогнів на безсонній та галасливій Садовій.

За годину в підвалі невеликого будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де було усе так само, як було проти страшної осінньої ночі торік, за столом, вкритим оксамитовим обрусом, під лямпою з абажуром, біля якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита й тихо плакала від звіданого потрясіння й щастя. Зошит, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поруч височів стос неторканих зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній маленькій кімнаті, на дивані, вкритий шпитальним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівний подих був беззвучним.

Наплакавшись, Маргарита взялася за неторкані зошити й знайшла те місце, що його вона перечитувала перед побаченням з Азазеллом під Кремлівським муром. Маргариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис, голубила, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на титульному аркуші, то відслоняючи кінець. На неї накотилася несподівано жахітна думка, що це все чаклунство, що зараз зошити щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні у віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Та це була остання страшна думка, відлуння тривалих спізнаваних нею страждань. Ніщо не щезало, всесильний Волянд був насправді всесильним, і досхочу, хоч би й до самого світанку, могла Маргарита шерхотіти аркушами зошитів, розглядаючи їх і цілувати, й перечитувати слова:

— Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто… Так, темрява…

Розділ 25
Як прокуратор намагався врятувати Юду з Киріяту

Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею, спала з неба безодня й залила крилатих богів над гіподромом, Гасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки… Згинув Єршалаїм — велике місто, як ніби не існував на світі. Усе пожерла темрява, що сполошила усе живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивну хмару принесло з боку моря наприкінці дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.

Вона вже навалилася своїм черевом на Лисий Череп, де кати поспіхом кололи страченців, вона навалилася на храм в Єршалаїмі, сповзла курними патьоками з пагорка його й затопила Нижнє Місто. Вона вливалася у вікна й гнала з кривих вулиць людей до осель. Вона не квапилася віддавати свою вологу й віддавала лише світло. Тільки-но димне чорне вариво розпорював вогонь, з непроглядної пітьми злітала угору велична брила храму з сяйливою лускатою покрівлею. Та він згасав умить, і храм поринав у темну безодню. Декілька разів він вискакував із неї і знов провалювався, й щоразу цей провал супроводився гуркотом катастрофи.

Інші тремтливі мигтіння викликали з безодні супротивний храмові на західному пагорку палац Ирода Великого, і страхітливі безокі золоті статуї злітали до чорного неба, простягаючи до нього руки. Та знову ховався небесний вогонь, і тяжкі удари грому заганяли золотих идолів у темряву.

Злива ринула несподівано, і тоді гроза обернулася на буревій. У тому самому місці, де близько полудня, біля мармурової лави в саду, розмовляли прокуратор і первосвященик, з ударом, схожим на гарматний, як тростину переламало кипариса. Разом з водяним пилом і градом на балькон під колони несло зірвані троянди, листя магнолій, хмиз та пісок. Буревій шматував сад.

Цієї години під колонами була лише одна людина, й цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі край низького невеликого столу, заставленого наїдками та вином у глеках. Друге ложе, порожнє, стояло з другого боку столу. Біля ніг прокуратора простелялася неприбрана червона, немов кривава, калюжа й валялося череп’я розбитого глека. Служник, що перед грозою накривав для прокуратора стіл, чомусь розгубився під його поглядом, збентежився тим, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив глека об мозаїчну долівку, проказавши:

— Чому у вічі не дивишся, як подаєш? Чи ти що вкрав?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з’явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другого глека, та гнів прокуратора чомусь відлетів так само хутко, як прилетів. Африканець кинувся був підбирати уламки й затирати калюжу, та прокуратор махнув йому рукою, і раб побіг. А калюжа зосталася.

Тепер африканець під час буревію ховався біля ніші, де містилася статуя білої нагої жінки зі схиленою головою, боячись показатися невчасно на очі й водночас побоюючись і пропустити момент, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому присмерку, прокуратор сам наливав собі вина в чашу, пив довгими ковтками, часами торкався хліба, кришив його, ковтав маленькими грудочками, час від часу висисав устриць, жував лимон і пив знову.

102