Майстер і Маргарита - Страница 104

104

— За нас, за тебе, кесарю, батьку римлян, найдорожчого та найкращого з людей!

По цих словах допили вино, й африканці прибрали зі столу наїдки, залишивши на ньому фрукти та глеки. Знову ж таки жестом прокуратор видалив служників і залишився зі своїм гостем на самоті під колонадою.

— Отже, — промовив негучно Пилат, — що можете ви сказати мені про настрої в цьому місті?

Він мимоволі звернув свій погляд туди, де за терасами саду, внизу, догоряли й колонади, і пласкі покрівлі, позолочувані останніми променями.

— Я гадаю, прокураторе, — відповів гість, — що настрої в Єршалаїмі тепер задовільні.

— Отже, можна поручитися, що заворушення більше не загрожують?

— Поручитися можна, — лагідно позираючи на прокуратора, відповів гість, — лише за одне на світі — за міць великого кесаря.

— Хай пошлють йому боги довге життя, — зразу ж підхопив Пилат, — та всесвітнього миру. — Він помовчав і вів далі: — То ви гадаєте, що війська тепер можна вивести?

— Гадаю, когорта Блискавичного може піти, — відповів гість і додав: — Добре було б, якби на прощання вона продефілювала містом.

— Дуже гарна думка, — схвалив прокуратор, — післязавтра я її відпущу й сам поїду, і — клянуся вам учтою дванадцяти богів, ларами клянуся, — я віддав би чимало, щоб зробити це сьогодні.

— Прокуратор не любить Єршалаїм? — добродушно спитав гість.

— Згляньтеся, — усміхаючись, вигукнув прокуратор, — немає більш безнадійного місця на землі. Я не кажу вже за природу! Я буваю недужим щоразу, як мені доводиться сюди приїжджати. Та це було б іще пів лиха. Але ці свята — маги, чарівники, чаклуни, ці зграї прочан… Фанатики, фанатики! Чого був варт хоч би той месія, якого вони раптом стали очікувати цього року! Щохвилини тільки й ждеш, що доведеться стати свідком прикрого кровопролиття. Увесь час тасувати війська, читати доноси й наклепи, з яких, до того ж, половина написана на тебе самого! Погодьтеся, що це нудно. О, коли б не імператорська служба!..

— Так, свята тут тяжкі, — погодився гість.

— Усією душею жадаю, щоб вони мерщій скінчилися, — енергійно додав Пилат. — Я дістану спроможність нарешті повернутися до Кесарії. Чи вірите, ця примарна споруда Ирода, — прокуратор махнув рукою уздовж колонади, так що стало знати, що він каже про палац, — достоту зводить мене з розуму. Я не можу ночувати в ньому. Світ не знав більш химерної архітектури. Та повернімося до справ. Перш за все, цей клятий Вар-равван вас не турбує?

Тут гість і послав свій особливий погляд у щоку прокураторові. Та той знудженими очима дивився в далечінь, гидливо наморщившись та споглядаючи частину міста, що лежала біля його ніг, яка згасала в надвечір’ї. Згас і погляд гостя, й повіки його опустилися.

— Слід гадати, що Вар став тепер безпечним, як ягня, — мовив гість, і зморщинки з’явилися на круглому обличчі. — Йому ніяк бунтувати тепер.

— Занадто славетний? — спитав Пилат, усміхнувшись.

— Прокуратор, як завжди, досконало розуміє питання!

— Але, у всякому разі, — заклопотано зазначив прокуратор, і тонкий, довгий палець із чорним каменем персня піднісся угору, — треба буде…

— О, прокуратор може бути певним того, що доки я в Юдеї, Вар не зробить ані кроку без того, щоб за ним не йшли назирці.

— Тепер я спокійний, як, зрештою, і завжди спокійний, коли ви тут.

— Прокуратор занадто добрий!

— А тепер прошу повідомити мене про страту, — сказав прокуратор.

— Що саме цікавить прокуратора?

— Чи не було з боку натовпу спроб вияву бунтарства? Оце, певна річ, найголовніше.

— Ані жодних, — відповів гість.

— Дуже добре. Ви самі встановили, що смерть настала?

— Прокуратор може бути певним цього.

— А скажіть… напій їм давали перед повішенням на стовпи?

— Так. Але він, — тут гість склепив очі, — відмовився його випити.

— Хто саме?

— Пробачте, ігемоне! — вигукнув гість. — Я не назвав? Га-Ноцри.

— Причинний! — сказав Пилат, чомусь ґримасуючи. Під лівим оком йому засіпалася жилка. — Вмирати через опіки сонця. Навіщо ж відмовлятися від того, що пропонується законом? У яких виразах він відмовився?

— Він сказав, — знову заплющуючи очі, відповів гість, — що дякує й не винує за те, що йому відібрали життя.

— Кого? — глухо запитав Пилат.

— Цього він, ігемоне, не сказав.

— Чи не намагався він проповідувати що-небудь в присутності вояків?

— Ні, ігемоне, він не був багатомовним цього разу. Єдине, що він сказав, це те, що з-поміж людських вад однією з найголовніших він вважає боягузтво.

— До чого це було сказано?

— Цього незмога було зрозуміти. Він взагалі поводився дивно, як, втім, і завжди.

— У чому дивина?

— Він увесь час прагнув зазирнути у вічі то одному, то іншому з оточення, і увесь час усміхався якоюсь розгубленою усмішкою.

— Більш нічого? — спитав охриплий голос.

— Більш нічого.

Прокуратор стукнув чашею, наливаючи собі вина. Вихиливши її до самого дна, він промовив:

— Справа полягає от у чому: хоча ми й не можемо виявити — тепер, принаймні, — будь-яких його прихильників чи послідовників, проте поручитися, що їх зовсім немає, не можна.

Гість уважно слухав, схиливши голову.

— Отож, на уникнення будь-яких сюрпризів, — вів далі прокуратор, — я прошу вас негайно й без усякого шуму прибрати з лиця землі тіла усіх трьох страчених і поховати їх тайкома та в тиші, так щоб про них не було більше ні слуху ні духу.

— Слухаю, ігемоне, — сказав гість і підвівся, кажучи: — Зважаючи на складність та відповідальність справи дозвольте мені їхати негайно.

104