Майстер і Маргарита - Страница 96

— Відтягніть від мене оскаженілу чортівку! — підвивав кіт, відбиваючись від Гелли, яка сиділа на ньому верхи. Задирак розтягли, Коров’єв хукнув на прострелений палець Гелли, і той загоївся.

— Я не можу стріляти, як говорять під руку! — кричав Бегемот і намагався приладнати на місце видертий йому зі спини здоровенний жмут шерсти.

— Б’юся об заклад, — сказав Волянд, усміхаючись Маргариті, — що він втяв цю штуку навмисне. Він стріляє порядно.

Гелла з котом примирилися, й на знак цього примирення вони поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, простреленого Азазеллом, не було зачеплено.

— Цього не може бути, — торочив кіт, дивлячись крізь карту на світло канделябра.

Весела вечеря тривала. Свічки опливали в канделябрах, кімнатою хвилями ширилося сухе, духмяне тепло від коминка. Наїдену Маргариту обійняло почуття блаженства. Вона дивилася, як сиві кільця від сигари Азазелла пливли до коминка та як кіт ловить їх на кінець шпаги. Їй ніде не хтілося йти, хоча й було, на її розрахунки, вже пізно. Судячи з усього, час добігав шостої рано. Скориставши з павзи, Маргарита звернулася до Волянда й боязко сказала:

— Мені, мабуть, чи не пора?.. Пізно…

— Де це ви так поспішаєте? — спитав Волянд ввічливо, але сухувато. Інші промовчали, удаючи, ніби захоплені сигарними димними кільцями.

— Так, пора, — зовсім знітившись від цього, повторила Маргарита й обернулась, ніби шукаючи накидки чи плаща, її голизна раптово стала ніяковити її. Вона підвелася з-за столу. Волянд мовчки зняв з ліжка свого витертого й засаленого шляфрока, а Коров’єв накинув його Маргариті на плечі.

— Дякую вам, мессіре, — ледь чутно сказала Маргарита й питально поглянула на Волянда. Той у відповідь усміхнувся їй чемно й байдужно. Чорна туга якось нараз підкотила під серце Маргариті. Вона почула себе ошуканою. Жодної нагороди за усі її послуги на балю ніхто, здається, не збирався їй пропонувати, як ніхто її й не утримував. А тим часом їй притьмом ясно було, що йти їй звідси більше ніде. Швидкоплинна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попрохати, либонь, самій, як спокусливо радив Азазелло в Олександрівському саду? «Ні, нізащо», — сказала вона собі.

— На все добре, мессіре, — вимовила вона уголос, а сама подумала: «Тільки б вибратися звідси, а там я вже добіжу до річки та втоплюсь».

— Сядьте-но, — раптом владно сказав Волянд.

Маргарита перемінилася на лиці й сіла.

— Може, хочете що сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — з гідністю відказала Маргарита, — окрім того, що якщо я усе ще потрібна вам, то ладна охоче виконати усе, що вам буде завгодно. Я нітрохи не втомилася й дуже веселилася на балю. Тож якби він тривав і далі, я радо надала б моє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі шибеників та душогубів, — Маргарита дивилася на Волянда, немов крізь завісу, очі її сповнювались сльозами.

— Запевне так! Маєте цілковиту рацію! — лунко і страшно прокричав Волянд. — Так воно й треба!

— Так воно й треба! — ніби луна, повторив почет Волянда.

— Ми вас випробовували, — вів далі Волянд, — ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, найпаче в тих, хто дужчий від вас. Самі запропонують і самі все дадуть. Сідайте, гордовита жінко. — Волянд зірвав тяжкий шляфрок з Маргарити, і вона опинилась сівши поруч із ним на постелі. — Отже, Марго, — вів далі Волянд, пом’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене за хазяйку? Чого бажаєте за те, що провели цей баль голою? У що цінуєте ваше коліно? Якими є збитки від моїх гостей, яких ви зараз найменували шибениками? Кажіть! І тепер вже кажіть без церемоній: бо ж запропонував я сам.

Серце Маргарити загупало, вона тяжко зітхнула, стала міркувати щось.

— Ну ж бо, сміливіше! — заохочував Волянд. — Будіть свою фантазію, приострожуйте її! Вже сама присутність при вбивстві цього скінченого негідника-барона варта того, щоб людину нагородили, особливо ж якщо ця людина — жінка. Отож?

Дух забило Маргариті, й вона вже мала вимовити заповітні та виплекані в душі слова, як раптом зблідла, розтулила рота й витріщила очі. «Фрида! Фрида! Фрида! — прокричав їй у вухах чийсь настирний, благальний голос. — Мене звати Фрида!» — І Маргарита, затинаючись словами, промовила:

— То я, отже… можу попрохати… про одну річ?

— Вимагати, вимагати, моя донно, — відповідав Волянд, — усміхаючись із розумінням, — вимагати однієї речі.

Ах, як метко й виразно Волянд підкреслив, повторюючи слова самої Маргарити — «однієї речі»!

Маргарита зітхнула ще раз і сказала:

— Я хочу, щоб Фриді перестали подавати ту хустинку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт звів очі до неба й шумливо зітхнув, але нічого не сказав, видно, пам’ятаючи накручене на балю вухо.

— З огляду на те, — промовив Волянд, всміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурки Фриди цілком, звісно, виключається — воно було б несумісним із вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що робити. Зостається, мабуть, чи не одне — завести ганчір’я й позатикати ним усі шпарини моєї спальні.

— Ви про що кажете, мессіре? — здивувалася Маргарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.

— Цілком з вами згоден, мессіре, — втрутився до розмови кіт, — саме ганчір’ям! — і спересердя кіт стукнув лапою по столі.

— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Волянд, не зводячи з Маргарити вогняного ока. — Геть несподівано й підступно воно, бува, пролазить крізь найдрібніші шпаринки. Отож я й кажу про ганчір’я.