Майстер і Маргарита - Страница 91

— Ми раді, графе, — скрикнув Бегемот.

З коминка поспіль одна за одною випали, лускаючи та розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній мантії, якого наступний, хто вибіг, вдарив у спину ножем. Долі почувся здушений зойк. З коминка вибіг мало не зовсім зотлілий труп. Маргарита зіщулилась, і чиясь рука піднесла їй до носу флякона з білою сіллю. Маргариті здалося, що це рука Наталі. Сходи стали наповнюватися. Тепер вже на кожній сходинці виявилися, здаля видаючись сливе однаковими, фрачники та нагі жінки з ними, що відрізнялися одна від іншої лише кольором пір’я на головах та черевиків.

До Маргарити наближалася, шкутильгаючи, в чудернацькому дерев’яному чоботі на лівій нозі, дама з по-чернечому опущеними очима, худенька, скромна й чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.

— Яка зелена? — машинально запитала Маргарита.

— Пречарівна та преповажна дама, — шепотів Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана. Була надзвичайно популярною серед молодих чарівних неаполітанок, а також мешканок Палермо, а надто тих, яким надокучили їхні чоловіки. Воно ж бува таке, королево, щоб надокучив чоловік…

— Так, — глухо відповіла Маргарита, воднораз усміхаючись двом фрачникам, які один по одному схилялися перед нею, цілуючи коліно й руку.

— Отож, — вхитрявся шепотіти Коров’єв Маргариті та водночас горлаючи комусь: — Герцоґе, келих шампанського! Я в захваті!.. Отож, пані Тофана зглядалася на становище цих бідолашних жінок і продавала їм якусь воду в пляшечках. Дружина вливала цю воду до супу чоловікові, той його з’їдав, дякував за ласку і мався пречудово. Щоправда, за кілька годин йому починало дуже хотітися пити, далі він лягав до ліжка, і день перегодя прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіка супом, була вільною, як весняний вітер.

— А що це в неї на нозі? — запитувала Маргарита, без утоми подаючи руку гостям, що випередили кульгаву пані Тофану. — І навіщо ця зелень на шиї? Блякла шия?

— Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Маргариті: — Прекрасна шия, та з нею прикрість сталася у в’язниці. На нозі в неї, королево, еспанський чобіток, а стрічка ось чому: коли тюремники дізналися, що мало не п’ятсот невдало обраних чоловіків полишили Неаполь і Палермо назавжди, вони зопалу вдушили пані Тофану в тюрмі.

— Як я щаслива, чорна королево, що мені випала висока честь, — по-чернечому шепотіла Тофана, пориваючись впасти на коліно. Еспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.

— Я рада, — відповіла їй Маргарита, водночас подаючи руку іншим.

Тепер сходами знизу догори підіймався потік. Маргарита перестала бачити те, що діється у швайцарні. Вона механічно підносила й опускала руку й, одноманітно щирячи зуби, всміхалася гостям. У повітрі на помості вже стояв гук, з покинутих Маргаритою бальних заль, як море, чулася музика.

— А оце — нудна жінка, — вже не шепотів, а гучно казав Коров’єв, знаючи, що в гупанні голосів його вже не розчують, — обожнює балі, усе мріє пожалітися на свою хустинку.

Маргарита спіймала поглядом серед тих, хто піднімався, ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, неймовірної за красою тілобудови, та з якимись неспокійними та настирливими очима.

— Яку хустинку? — запитала Маргарита.

— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столика носову хустинку. Тільки-но вона прокинеться, а носовичок вже тут. Вона і спалювала його в печі, й топила в річці, та ніяк не дасть ради.

— Яка хустинка? — шепотіла Маргарита, підносячи та опускаючи руку.

— Із синьою окрайкою хустинка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її до комори, а по дев’яти місяцях вона народила хлопчика, понесла його до лісу й засунула йому до рота носовика, а тоді закопала хлопця в землю. На суді вона казала, що їй нічим годувати дитину.

— А де ж хазяїн цієї кав’ярні?

— Королево, — раптом зарипів знизу кіт, — дозвольте мені спитати вас: до чого тут хазяїн? Він же не душив немовляти в лісі!

Маргарита, не перестаючи усміхатися й рухати правою рукою, гострі нігті лівої запустила Бегемотові у вухо й зашепотіла йому:

— Якщо ти, сволото, ще раз дозволиш собі устряти до розмови…

Бегемот якось не по-бальному спискнув і захарчав:

— Королево… вухо спухне… Навіщо ж псувати баль спухлим вухом?.. Я казав юридично… з юридичного погляду… Мовчу, мовчу… Вважайте, я не кіт, а риба, тільки облиште вухо.

Маргарита відпустила вухо, й настирливі, понурі очі опинились перед нею.

— Я щаслива, королево-господине, бути запрошеною на великий баль повні місяця.

— А я, — відповіла їй Маргарита, — рада вас бачити. Дуже рада. Чи любите ви шампанське?

— Що це ви зволяєтесь, королево?! — у відчаї, але беззвучно скричав на вухо Маргариті Коров’єв. — Буде тиснява!

— Я люблю, — благально казала жінка й раптом механічно стала повторювати: — Фрида, Фрида, Фрида! Мене звати Фрида, о королево.

— То ви напийтеся сьогодні доп’яну, Фридо, і ні про що не думайте, — сказала Маргарита.

Фрида простягла обидві руки до Маргарити, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її попідруч, і її затерло у натовпі.

Тепер знизу вже стіною йшов народ, неначе штурмуючи поміст, на якому стояла Маргарита. Голі жіночі тіла підносилися між фрачними чоловіками. На Маргариту напливали їхні смагляві, й білі, й кольору кавового зерна, й зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, чорному, каштановому, ясному як лен, — у зливі світла вигравало й скакало, розсипаючи іскри, коштовне каміння. І наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплинками світла, — з грудей пирскали світлом діямантові застібки. Тепер Маргарита щосекунди відчувала торкання губів до коліна, щосекунди простягала вперед руку для поцілунку, обличчя їй зсудомилося в нерухому маску вітання.