Майстер і Маргарита - Страница 90

— Хто дириґент? — відлітаючи, спитала Маргарита.

— Йоганн Штраус! — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліяні, коли на якому-небудь балю коли-небудь грала така оркестра. Я запрошував його! І, завважте, жоден не занедужав, жоден не відмовився.

У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Між цими стінами вже пирскали, шумуючи, фонтани, й шампанське скипало бульками у трьох басейнах, з яких був перший — прозоро-фіялковий, другий — рубіновий, третій — кришталевий. Коло них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. У рожевій стіні виявився пролом, і в ньому на естраді метушилася людина в червоному фраку з ластівчаним хвостом. Перед нею гримів нестерпно гучно джаз. Ледве дириґент побачив Маргариту, він зігнувся перед нею так, що руками торкнувся підлоги, потім випростався й пронизливо верескнув:

— Алилуя!

Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав з рук крайнього музиканта тарілку, вдарив нею по колоні.

Відлітаючи, Маргарита бачила лише, як віртуоз-джазбандист, змагаючись із полонезом, що дмухав Маргариті у спину, б’є по головах джазбандистів своєю тарілкою й ті присідають в комічному жахові.

Нарешті вилетіли на поміст, де, як збагнула Маргарита, її в пітьмах вітав Коров’єв з каганцем. Тепер на цьому помості очі сліпнули від світла, що лилося з кришталевих виноградних ґрон. Маргариту встановили на місце, й під лівою рукою їй виявилася низька аметистова колонка.

— Руку можна буде покласти на неї, як стане дуже тяжко, — шепотів Коров’єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, підкоряючись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.

Маргарита спробувала озирнутися. Коров’єв та Азазелло стояли біля неї в парадних позах. Поруч з Азазеллом — ще троє молодих людей, які неясно чимось нагадували Маргариті Абадонну. У спину віяло холодом. Озирнувшись, Маргарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумливе вино й стікає до крижаного басейну. Коло лівої ноги вона чула щось тепле й пухнасте. Це був Бегемот.

Маргарита була у височині, і з-під її ніг додолу йшли ґрандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, як ніби Маргарита дивилася зворотнім способом у бінокль, вона бачила величезну швайцарню з геть неосяжним коминком, в холодну та чорну пащу якого могла вільно в’їхати п’ятитонова вантажівка. Швайцарня і сходи, до болю залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Маргарити звіддаля. Так простояли нерухомо близько хвилини.

— Де ж гості? — запитала Маргарита в Коров’єва.

— Будуть, королево, будуть, зараз будуть. У них нестачі не буде. І, бігме, я би-м волів рубати дрова замість того, щоб вітати їх тут на помості.

— Що там рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я волів би служити кондуктором у трамваї, а вже гіршого від цієї роботи немає нічого на світі.

— Усе мусить бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, виблискуючи оком крізь зіпсований монокль. — Нічого не може бути паскуднішого, ніж як коли гість, що приїхав першим, тиняється, не знаючи, що йому робити, а його законна мегера пошепки гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі балі слід викидати на смітник, королево.

— Саме так, на смітник, — потакнув кіт.

— До півночі не більше десяти секунд, — додав Коров’єв, — зараз почнеться.

Ці десять секунд видалися Маргариті безмірно довгими. Мабуть, вони вже й збігли, та нічого не сталося. Аж ось знагла щось грюкнуло долі у величезному коминку, і з нього вискочила шибениця з напіврозсипаним прахом, що гойдався на ній. Цей прах зірвався з вірьовки, вдарився об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та лакових черевиках. З коминка вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав другий прах. Красень ґалантно підскочив до нього й подав руку верчиком, другий прах склався в голу в’юнку жінку в чорних черевичках і з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік, і жінка, приспішили угору сходами.

— Перші! — вигукнув Коров’єв. — Пан Жак із дружиною! Рекомендую вам, королево, один з найпринадніших мужчин! Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник, але дуже незлий альхемік. Уславився тим, — шепотів на вухо Маргариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не всякому трапляється! Погляньте, який красень!

Зблідла Маргарита, розтуливши рота, дивилася додолу та бачила, як зникають в якомусь бічному ході швайцарні і шибениця і домовина.

— Я в захваті! — проревів просто в обличчя прибулому сходами пану Жакові кіт.

У цей час долі з коминка з’явився безголовий, з відірваною рукою, скелет, вдарився об землю й перетворився на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже ставала перед Маргаритою на одне коліно і, бліднучи з хвилювання, цілувала коліно Маргариті.

— Королево… — бурмотіла дружина пана Жака.

— Королева в захваті, — кричав Коров’єв.

— Королево… — тихо сказав красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — підвивав кіт.

Молоді люди, супутники Азазелла, всміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже тіснили пана Жака з дружиною убік, до чаш з шампанським, що їх негри тримали в руках. Сходами бігцем брався вгору самотній фрачник.

— Граф Роберт, — шепнув Маргариті Коров’єв, — усе ще принадний. Зверніть увагу, як кумедно, королево — зворотній випадок: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.