Тільки-но шофери трьох авт узріли пасажира, що поспішав до стоянки з туго напханим портфелем, як усі троє з-під носа йому поїхали порожніми, чомусь при цьому злісно озираючись.
Вражений цією обставиною, бухгальтер тривалий час стояв правцем, міркуючи, що б воно мало значити.
Хвилини за три під’їхала порожня машина, і обличчя шофера зразу скособочилось, тільки-но він вгледів пасажира.
— Вільна машина? — здивовано кахикнувши, запитав Василь Іванович.
— Гроші покажіть, — із злістю відповів шофер, не дивлячись на пасажира.
Щодалі більше вражаючись, бухгальтер, затиснувши дорогоцінного портфеля під пахвою, витяг із гаманця червінця й показав його шоферові.
— Не поїду! — коротко сказав той.
— Я вибачаюся… — забрався був бухгальтер, але шофер його перебив:
— Троячки є?
Вщент збитий з пантелику бухгальтер витяг з гаманця дві троячки й показав шоферові.
— Сідайте, — крикнув той, і ляснув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. Поїхали.
— Здачі нема, чи що? — боязко спитав бухгальтер.
— Повна кишеня здачі! — заревів шофер, і в дзеркальці відбилися його набіглі кров’ю очі. — Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими також було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому здачі — чотири п’ятдесят… виліз, сволота! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанної пляшки! — Тут шофер вимовив кілька нецензурних слів. — Другий — за Зубівською. Червінець. Даю здачі три рублі. Пішов! Лізу до гаманця, а звідти бджола — торох у палець! Ах ти!.. — шофер знову вклеїв нецензурні слова, — а червінця нема. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якийсь гадюка-фіґляр сеанс з червінцями робив (нецензурні слова)…
Бухгальтер заціпенів, зіщулився й удав, ніби й саме слово «Вар’єте» він чує вперше, а сам подумав: «Ну й ну!..»
Приїхавши куди слід, розплатившись благополучно, бухгальтер увійшов до будинку й попрямував коридором туди, де містився кабінет завідувача, і вже дорогою збагнув, що потрапив не під пору. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгальтера пробігла кур’єрка зі збитою на потилицю хусточкою та з вибалушеними очима.
— Нема, нема, нема, любі мої! — верещала вона, звертаючись хтозна до кого. — Піджак і штани тут, а в піджаку нічого немає!
Вона зникла в якихось дверях, і зараз за нею почулися звуки биття посуду. Із секретарської кімнати вибіг знайомий бухгальтерові завідувач першого сектора комісії, але був у такому стані, що бухгальтера не впізнав і зник безслідно.
Вражений усім цим бухгальтер дійшов до секретарської кімнати, яка була передсінком кабінету голови комісії, і тут остаточно вразився.
З-поза зачинених дверей кабінету лунав грізний голос, що без сумніву належав Прохорові Петровичу — голові комісії. «Розносить кого, чи що?» — подумав розгублений бухгальтер і, озирнувшись, побачив інше: у шкіряному кріслі, закинувши голову за спинку, нестримно ридаючи, з мокрою хусткою в руці, лежала, простягнувши ноги мало не до середини секретарської, особистий секретар Прохора Петровича — красуня Анна Ричардівна.
Усе підборіддя Анни Ричардівни було вимазане губною помадою, а по персикових щоках повзли з вій чорні патьоки розкислої фарби.
Побачивши, що хтось увійшов, Анна Ричардівна скочила, кинулася до бухгальтера, вчепилася у вилоги його піджака, стала термосити бухгальтера й кричати:
— Слава Богу! Знайшовсь хоч один хоробрий! Усі порозбігалися, всі зрадили! Ходімо, ходімо до нього, я не знаю, що робити! — І, ридаючи без утаву, вона потягла бухгальтера до кабінету.
Потрапивши до кабінету, бухгальтер найперше впустив портфеля, і всі думки в його голові полетіли шкереберть. І слід сказати, було через що.
За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і невмоченим у чорнило сухим пером водив по папері. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стирчало самописне перо, та над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжет не визирали п’ястя рук. Костюм був поринутий в роботу й геть не помічав тієї метушні, що панувала довкола. Почувши, що хтось увійшов, костюм відкинувся в кріслі, і над коміром прозвучав добре знаний бухгальтерові голос Прохора Петровича:
— У чому річ? Воно ж на дверях написано, що я не приймаю.
Красуня секретар йойкнула і, ламаючи руки, скрикнула:
— Ви бачите? Бачите?! Немає його! Немає! Поверніть його! Поверніть!
Тут до дверей кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів геть. Бухгальтер почув, що ноги йому затремтіли й сів на краєчок стільця, не забувши, втім, підняти портфеля. Анна Ричардівна скакала навкруг бухгальтера, терзаючи його піджак, і лементувала:
— Я завжди, завжди зупиняла його, коли він чортихався! От і дочортихався! — Відтак красуня підбігла до письмового столу й музичним ніжним голосом, дещо гугнявим після плачу, заволала: — Прошо! Де ви?
— Хто вам тут «Проша»? — запитав пихато костюм, ще глибше завалюючись у кріслі.
— Не впізнає! Мене не впізнає! Ви розумієте? — заголосила секретар.
— Прошу не голосити в кабінеті! — вже злостячись, сказав оприскливий костюм у смужку й рукавом підтяг до себе свіжу пачку паперів з виразною метою поставити на них резолюції.
— Ні, не можу бачити цього, ні не можу! — зарепетувала Анна Ричардівна, і вибігла до секретарської, а за нею, мов куля, вилетів і бухгальтер.
— Уявіть, сиджу — розповідала, тремтячи з хвилювання, Анна Ричардівна, знов уп’явшись в рукав бухгальтера, — коли входить кіт. Чорний, здоровий, як бегемот. Я, природно, кричу йому «дзусь!» Він — геть, а замість нього входить товстун, теж з якоюсь котячою мордою, і каже: «Що ж це ви, громадянко, відвідувачам «дзусь» кричите?» І просто шасть до Прохора Петровича, я, звичайно, за ним, кричу: «Ви з глузду з’їхали?» А він, нахаба, впрост до Прохора Петровича й сідає навпроти нього в крісло! Ну, той… він — доброї душі людина, але нервовий. Скипів! Не заперечую. Нервова людина, працює як віл, — скипів. «Ви чого, каже, без доповіді лізете?» А той нахаба, уявіть, розсівся у кріслі й каже посміхаючись: «А я, каже, з вами дільце прийшов облагодити». Прохор Петрович скипів знову ж таки: «Я зайнятий!» А той, подумайте лише, відповідає: «Ба нічим ви не зайнятий…» Га? Ну, тут вже, звісно, терпець Прохорові Петровичу урвався, і він закричав: «Та що ж це таке? Вивести його геть, чорти б мене вхопили!» А той, уявіть, осміхнувся та й каже: «Чорти щоб ухопили? А що ж, це можна!» І, торох, я не встигла зойкнути, дивлюся: нема цього з котячою мордою й си… сидить костюм… Геее! — розіп’явши рота, що вже зовсім втратив обриси, заголосила Анна Ричардівна.