Розклепивши повіки, Га-Ноцри поглянув додолу. Очі його, зазвичай ясні, тепер були імлистими.
— Га-Ноцри! — сказав кат.
Га-Ноцри ворухнув набряклими губами й озвався охриплим розбійницьким голосом:
— Чого тобі треба? Нащо підійшов до мене?
— Пий! — сказав кат, і просякнута водою губка на кінці списа піднялася до вуст Єшуа. Радість сяйнула тому в очах, він припав до губки та з жадобою став всисати вологу. З сусіднього стовпа долинав голос Дисмаса:
— Несправедливість! Я такий самий розбійник, що й він.
Дисмас напружився, та поворушитися не зміг, руки його в трьох місяцях на поперечині держали мотузяні зашморги. Він утягнув живота, нігтями уп’явся в кінці поперечин, голову тримав оберненою до стовпа Єшуа, лють палала в очах Дисмаса.
Пилова хмара накрила майданчик, дуже стемніло. Коли куряву віднесло, кентуріон скрикнув:
— Мовчати на другому стовпі!
Дисмас замовк. Єшуа відірвавсь від губки і, силкуючись, щоб його голос звучав лагідно й переконливо, і не спромігшись цього, хрипучо попросив ката:
— Дай попити йому.
Дедалі темнішало. Хмара залила вже пів неба, летючи до Єршалаїму, білі скипаючі хмаринки неслися попереду напоєної чорною вологою та вогнем хмари. Зблиснуло й торохнуло над самим пагорком. Кат зняв губку зі списа.
— Слав великодушного ігемона! — урочисто шепнув він і тихенько штрикнув Єшуа в серце. Той сіпнувся, шепнув:
— Ігемон…
Кров побігла йому по животі, нижня щелепа судомно сіпнулася й голова його звисла.
При другому громовому ударі кат вже напував Дисмаса й з такими ж словами:
— Слав ігемона! — вбив і його.
Ґестас, позбавлений глузду, злякано скрикнув, тільки-но кат опинився біля нього, та коли губка торкнулася його вуст, проревів щось і вп’явся в неї зубами. За кілька секунд обвисло і його тіло, скільки дозволяли мотузки.
Чоловік у каптурі йшов слідом за катом та кентуріоном, а за ним начальник храмової варти. Зупинившись біля першого стовпа, чоловік у каптурі уважно оглянув скривавленого Єшуа, торкнув білою рукою стопу й сказав супутникам:
— Мертвий.
Те саме повторилося й біля двох інших стовпів.
Затим трибун дав знак кентуріонові і, повернувшись, узявся йти з вершини разом із начальником храмової варти та чоловіком у каптурі. Настала напівтемрява, і блискавки скородили чорне небо. З нього раптово приснуло вогнем, і крик кентуріона: «Знімай облогу!» — потонув у гуркоті. Щасливі вояки кинулися бігти з пагорка, надіваючи шоломи.
Темрява накрила Єршалаїм.
Злива хлюснула несподівано й заскочила кентурії о пів дороги на пагорбі. Вода звалилася так страшно, що, коли вояки бігли додолу, їм навздогін вже летіли бурхливі потоки. Вояки ковзали й падали в розмоклій ґлейовині, поспішаючи на рівну дорогу, якою, — вже ледь видна в пелені води, — відходила до Єршалаїму промокла до рубця кіннота. За кілька хвилин у курному вариві грози, води й вогню на пагорку залишилася одна лише людина.
Стрясаючи недаремно вкраденим ножем, зриваючись зі слизьких прискалків, чіпляючись за що попало, часом плазуючи на колінах, вона прямувала до стовпів. Вона то щезала в непроглядному мороку, то зненацька освітлювалася мерехтливим сяйвом.
Дорвавшись до стовпів, вже по кісточки у воді, вона здерла з себе обважнілого, просоченого водою талліфа, зосталася в самій сорочці й припала до ніг Єшуа. Вона перерізала мотузки на голінках, піднялася на нижню поперечину, обійняла Єшуа й звільнила руки від верхніх зашморгів. Голе вогке тіло Єшуа звалилось на Левія та повалило його на землю. Левій зразу хотів був звалити його на плечі, та якась думка спинила його. Він залишив на землі у воді тіло з закинутою головою та розхиленими руками й побіг, розковзуючись ногами в ґлеюватій багнюці, до інших стовпів. Він перерізав мотузки й на них, і два тіла звалилися на землю.
Збігло кілька хвилин, і на вершині пагорка зосталися тільки ці два тіла та три порожні стовпи. Вода шарпала й ворушила ці тіла.
Ні Левія, ні тіла Єшуа на вершині пагорка цієї години вже не було.
Ранком у п’ятницю, тобто другого дня по клятому сеансі, увесь наявний склад службовців Вар’єте — бухгальтер Василь Степанович Ласточкін, два рахівники, три друкарки, обидві касирки, кур’єри, капельдинери та прибиральниці, — словом кажучи, усі, хто були в наявності, не були при ділі на своїх місцях, а всі сиділи на підвіконнях вікон, що виходять на Садову, і дивились на те, що діється під муром Вар’єте. Під цим муром двома рядами ліпилася багатотисячна черга, хвіст якої простягнувся аж до Кудринської площі. У голові цієї черги стояло десь зо два десятки добре знаних у театральній Москві баришників.
Черга поводилася дуже схвильвано, привертала увагу громадян, що струменіли повз неї, та захлиналася обговоренням запальних розповідок про вчорашній небачений сеанс чорної магії. Ці ж розповідки викликали чимале замішання в бухгальтера Василя Степановича, який напередодні на спектаклі не був. Капельдинери розповідали бозна що, у тому й про те, як по закінченні знаменитого сеансу декотрі громадянки в непристойному вигляді бігали вулицею та інше в тому ж роді. Скромний та тихий Василь Степанович лише кліпав очима, слухаючи побрехеньки про усі ці чудеса, і геть не знав, що йому робити, а тим часом робити треба було щось, і то саме йому, оскільки він тепер опинився старшим у всій команді Вар’єте.
Під десяту годину ранку черга жадачів квитків до того спухла, що про неї дійшли чутки й до міліції, і з подиву гідною швидкістю були прислані як піші, так і кінні наряди, які цю чергу й довели до деякого ладу. Одначе й впорядкована змія з кілометр завдовжки сама собою вже являла чималу спокусу та вкрай чудувала громадян на Садовій.