Майстер і Маргарита - Страница 57

А той, щодалі підносячи голос, каявся далі й остаточно заплутав Никанора Івановича, бо став звертатися до когось, кого на сцені не було, і за цього відсутнього сам собі й відповідав, причому називав себе то «добродієм», то «бароном», то «батьком», то «сином», то на «ви», а то й на «ти».

Никанор Іванович збагнув тільки одне, що помер артист лихою смертю, прокричавши: «Ключі! Ключі мої!» — повалившись відтак на підлогу, хриплячи й обережно зриваючи з себе краватку.

Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив порох з фрачних штанів, вклонився, всміхнувшись фальшивою усмішкою, і пішов під рідкі оплески. А конферансьє промовив таке:

— Ми прослухали з вами в чудовому виконанні Сави Потаповича «Скупого лицаря». Цей лицар сподівався, що жваві німфи позбігаються до нього й станеться ще багато приємного в цьому ж дусі. Та, як бачите, нічого цього не сталося, ніякі німфи не збіглись до нього, і музи йому данини не принесли, і чертогів він жодних не спорудив, а, навпаки, скінчив дуже зле, помер ік чортовій матері, бо грець його побив на своїй скрині з валютою та коштовностями. Застерігаю вас, що й з вами станеться щось в такому роді, якщо тільки не згірш, як не здасте валюту!

Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, та от раптом із залі пролунав сором’язливий голос:

— Я здаю валюту!

— Ласкаво прошу на сцену! — чемно запросив конферансьє, вдивляючись у темну залю.

І на сцені з’явився маленький на зріст білявий громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

— Пробачте, як вас на прізвище? — поспитався конферансьє.

— Канавкін Микола, — сором’язливо озвався прибулий.

— А! Дуже приємно, громадянине Канавкін. Отже?

— Здаю, — тихо сказав Канавкін.

— Скільки?

— Тисячу долярів і двадцять золотих десяток.

— Браво! Усе, що є?

Провідник програми утупився просто в очі Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей пирснули промені, що проштрикнули Канавкіна навпрозір, немов рентгенівське проміння. У залі аж подих забило.

— Вірю! — нарешті вигукнув артист і погасив свій погляд. — Вірю! Ці очі не брешуть. Бо скільки ж разів я казав вам, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Утямте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам ставлять несподіване запитання, ви навіть не здригнетеся, за одну мить опановуєте собою і знаєте, що треба сказати, щоб приховати істину, і досить переконливо говорите, і жодна зморшка на вашому обличчі не ворухнеться, але, на жаль, стривожена запитанням істина зі дна душі на мить скаче у вічі, і всьому кінець. Її помітили, а ви у пастці.

Вимовивши, і то з великим запалом, цю вельми переконливу промову, артист лагідно провідався в Канавкіна:

— Де ж заховані?

— В тітки моєї, Пороховникової, на Пречистенці…

— А! Це… постривайте… це в Клавдії Іллівни, чи як?

— Так.

— Ах так, так, так, так! Маленький будиночок? Навпроти ще й палісадничок? Ще б пак, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

— У льоху, в бляшанці з-під Ейнему…

Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось таке? — скрикнув він засмучено. — То вони ж там запліснявіють, попріють! Ну чи можна таким людям довіряти валюту? Га? Чисто як діти, їй-богу!

Канавкін і сам збагнув, що завинив та прошпетився, і похнюпив свою кудлату голову.

— Гроші, — правив своєї артист, — мають зберігатися в Держбанку, у спеціяльних сухих та добре пильнованих приміщеннях, і аж ніяк не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Сором, бігме, Канавкін! Ви ж доросла людина.

Канавкін вже не знав, де йому й подітися, і тільки колупав пальцем вилогу свого піджачка.

— Ну добре, — розчулився артист, — хто давнє пом’яне… — І раптом докинув несподівано: — А до речі… за одним заходом, щоб… щоби машину пусте не ганяти… надісь в тітки цієї самої теж є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту справи, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— І-і, Канавкін, — докірливо-лагідно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! От-тобі узяв та й зашпортався ні з того, ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Бо ж щойно я казав про очі. Бо ж видно, що в тітки є. Ну чого ви нас марно мордуєте?

— Є! — хвацько вигукнув Канавкін.

— Браво! — вигукнув конферансьє.

— Браво! — моторошно зревіла заля.

Коли вщухло, конферансьє поздоровив Канавкіна, потиснув йому руку, запропонував відвезти у місто машиною додому, і цією ж машиною загадав комусь в кулісах заїхати по тітку й запросити її завітати до жіночого театру на програму.

— А до речі, хотів запитати, — тітка бува не казала, де свої ховає? — допитався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку та запаленого сірника. Той, закурюючи, всміхнувся якось тужливо.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скнара не те що племінникові, чортові не скаже цього. Ну, що ж, спробуємо обудити в ній людські почуття. Либонь, ще не всі струни згнили в її лихварській душиці. Усього найкращого, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поспитався, чи немає ще охочих здати валюту, але дістав у відповідь мовчанку.

— Диваки, їй-богу! — здвигнувши плечима, промовив артист, і завіса сховала його.

Лямпи згасли, якийсь час була темрява, і здалека в ній було чути нервовий тенор, який співав:

«Там ґруди золота лєжат, і мнє онє принадлєжат!»

Потім звідкись здалека двічі донісся аплодисмент.