По цих словах артист подзвонив у дзвіночок і гучно оголосив:
— Антракт, негідники!
Приголомшений Никанор Іванович, який несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знову опинився на своєму місці на підлозі. Тут йому приснилося, що заля поринула в цілковиту пітьму й що на стінах вискочили червоні світні слова: «Здавайте валюту!» Тоді знову розхилилася завіса і конферансьє запросив:
— Попрошу на сцену Сергія Ґерардовича Дунчіля.
Дунчіль виявився миловидним, але геть занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.
— Сергію Ґерардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — от вже півтора місяці ви сидите тут, уперто відмовляючись здати валюту, що залишилася в вас, тоді як країна має потребу в ній, а вам вона зовсім ні до чого, а ви все-таки пручаєтеся. Ви — людина інтеліґентна, прекрасно усе це розумієте, а все ж не бажаєте піти мені назустріч.
— На жаль, нічого зробити не можу, оскільки валюти я більше не маю, — спокійно відповів Дунчіль.
— То чи немає хоча б діямантів? — запитав артист.
— І діямантів немає.
Артист похнюпився й замислився, а тоді ляснув у долоні. З куліси вийшла на сцену середніх літ дама, вдягнена по моді, тобто в пальті без коміра й у малесенькому капелюшку. Дама мала стривожений вигляд, а Дунчіль поглянув на неї, не поворухнувши бровою.
— Хто ця дама? — запитав провідник програми в Дунчіля.
— Це моя дружина, — гідно відповів Дунчіль і поглянув на довгу шию дами з якоюсь відразою.
— Ми потривожили вас, мадам Дунчіль, — звернувся до дами конферансьє, — от з якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи має ваш чоловік іще валюту?
— Він тоді усе здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчіль.
— Так, — сказав артист, — ну, що ж, як так, то так. Як усе здав, то нам належить негайно розстатися з Сергієм Ґерардовичем, що ж поробиш! Якщо ласка, можете полишити театр, Сергію Ґерардовичу, — і артист зробив царствений жест.
Дунчіль спокійно й гідно повернувся й подався до куліси.
— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє. — Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер із нашої програми, — і знову ляснув у долоні.
Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацьку, на якій лежала груба пачка, перев’язана цукерчаною стрічкою, і діямантове кольє, від якого навсібіч відскакували сині, жовті та червоні вогні.
Дунчіль відступив крок, і обличчя йому взялося блідістю. Заля завмерла.
— Вісімнадцять тисяч долярів і кольє вартістю сорок тисяч золотом, — урочисто сповістив артист, — зберігав Сергій Ґерардович у місті Харкові в квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, яку маємо приємність бачити перед собою та яка люб’язно допомогла віднайти ці безцінні, але безцільні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.
Красуня всміхнулася, блиснула зубами, і волохаті її вії ворухнулися.
— А під вашою сповненою гідности машкарою, — удався артист до Дунчіля, — приховується зажерливий павук і страшенний облудень та брехло. Ви замучили усіх за півтора місяці своєю тупою впертістю. Отож ходіть тепер додому, і нехай те пекло, що його влаштує вам ваша дружина, буде вам за кару.
Дунчіль заточився і, здається, хотів повалитися, та чиїсь чулі руки підхопили його. Тут впала передня завіса й сховала усіх, хто був на сцені.
Скажені оплески струснули залю настільки, що Никанорові Івановичу здалося, наче в жирандолях заскакали вогні. А коли передня чорна завіса пішла догори, на сцені вже нікого не було, крім самотнього артиста. Він зірвав другий залп оплесків, розкланявся й промовив:
— В особі цього Дунчіля перед вами виступив у нашій програмі типовий віслюк. Чи ж не мав я приємности казати вчора, що таємне зберігання валюти є безглуздям? Використати її ніхто не може за жодних обставин, запевняю вас. Візьмемо хоч би цього Дунчіля. Він одержує чудову платню й нічим не бідкається. Має прекрасну квартиру, дружину й красуню коханку. Ба ж ні! Замість того, щоб жити тихо й сумирно, без жодних неприємностей, здавши валюту й коштовності, цей користолюбний бовдур домігся-таки того, що його було викрито привселюдно й на закуску зажив жахітної сімейної халепи. Отже, хто здає? Немає охочих? У такому разі наступним номером нашої програми — відомий драматичний талант, артист Куролєсов Сава Потапович, спеціяльно запрошений, виконає уривки із «Скупого лицаря» поета Пушкіна.
Обіцяний Куролєсов не забарився з’явитися на сцені й виявився високим на зріст і м’язистим голеним чоловіком у фраку й білій краватці.
Без усяких передмов він зобразив сумовите лице, звів брови й заговорив ненатуральним голосом, скоса поглядаючи на золотого дзвіночка.
— Як молодий гульвіса жде спіткання з розпусницею хтивою якоюсь…
І Куролєсов розповів про себе багато негарного. Никанор Іванович чув, як Куролєсов висповідався в тому, як якась нещасна удова, виючи, стояла перед ним навколішки під дощем, але не розчулила черствого серця артиста.
Никанор Іванович перед своїм сном зовсім не знав творів поета Пушкіна, та самого його знав чудово й щоденно по кілька разів вимовляв фрази на взір: «А за квартиру Пушкін платитиме?» або «Жарівку на сходах, виходить, Пушкін викрутив?», «Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?»
Тепер, познайомившись з одним із його творів, Никанор Іванович засумував, уявивши собі жінку на колінах, із сиротами, під дощем, і мимохіть подумав: «А тип усе-таки цей Куролєсов!»