Майстер і Маргарита - Страница 45

— Та, сказати правду, без підстави, — знітившись, відповів Іван.

— Неподобство, — осудив гість Івана й додав: — А крім того, що це ви так кажете: по морді зацідив? Воно ж невідомо, що саме має людина, морду чи обличчя. І, напевно, усе ж таки обличчя. Тож знаєте, кулаками… Ні, це вже ви полиште, і назавжди.

Висповідавши отак Івана, гість запитав:

— Професія?

— Поет, — чомусь неохоче зізнався Іван.

Прибулець засмутився.

— Ох, як мені не щастить! — вигукнув він, та відразу отямився, вибачився й запитав: — А як вас на прізвище?

— Бездомний.

— Ех; ех… — сказав гість наморщившись.

— А вам, що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено спитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви яких читали?

— Жодних я ваших віршів не читав! — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ж кажете?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — неначе я інших не читав? А втім… хіба що диво? Гаразд, ладен повірити на слово. Добрі ваші вірші, скажіть самі?

— Жахливі! — раптом сміливо й щиро промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попросив прибулець благально.

— Обіцяю й клянуся! — врочисто промовив Іван.

Обітницю скріпили рукостисканням, коли з коридору донеслися м’які кроки й голоси.

— Цсс, — шепнув гість і, вискочивши на балькон, зачинив за собою ґрати.

Зазирнула Парасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи хоче він спати в темноті чи зі світлом. Іван попросив світло залишити, і Парасковія Федорівна пішла, побажавши хворому доброї ночі. І коли усе вляглося, знову повернувся гість.

Він пошепки повідомив Івана, що до 119-ї кімнати привезли новенького, якогось череваня з багряною фізіономією, який без упину бурмоче щось про якусь валюту у вентиляції та божиться, що в них на Садовій оселилася нечиста сила.

— Пушкіна лає на всі заставки і все кричить: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Вгамувавшись, він сів, сказав: — А втім, подай йому Боже, — і повернувся до бесіди з Іваном: — То через що ж це ви потрапили сюди?

— Через Понтія Пилата, — похмуро глянувши в підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обачність, вигукнув гість і сам собі затулив рота рукою. — Разючий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь почуваючи довіру до невідомого, Іван, попервах затинаючись і ніяковіючи, а згодом осмілівши, заходився розповідати про вчорашню історію на Патріярших ставах. Так, вдячного слухача одержав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана в божевільні, виявив найжвавішу цікавість до того, що чув, і в міру розвитку цього оповідання, нарешті, захопився ним. Він раз-у-раз перепиняв Івана вигуками:

— Ну, ну! Далі, далі, благаю вас. Та тільки, заради усього святого, не проминайте нічого!

Іван нічого й не проминав, йому самому було так легше розповідати, і звільна дістався того моменту, як Понтій Пилат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балькон.

Тоді гість молитовно зложив руки й прошепотів:

— О, як я вгадав! Як я усе вгадав!

Опис жахливої смерти Берліоза слухач супроводив загадковим зауваженням, причому очі йому спалахнули люттю:

— Одного мені шкода, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літерата Мстислава Лавровича. — І шалено, але беззвучно скрикнув: — Далі!

Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він захлинався тихим сміхом, дивлячись, як зворушений успіхом своєї розповіді Іван тихо скакав навкарачки, зображуючи кота з гривеником біля вусів.

— Отак, — розповівши про випадок у Грибоєдові, засмутившись та затуманившись, Іван закінчив: — я й опинився тут.

Гість чуло поклав руку на плече бідного поета й сказав так:

— Бідаха поет! Та ви самі, голубе, в усьому винуваті. Не можна було триматися з ним так задирливо й навіть зухвало. От ви й поплатилися. І треба ще подякувати, що це все обійшлося вам стосунково дешево.

— Та хто ж він, врешті, такий? — у збудженні стрясаючи кулаками, спитав Іван.

Гість придивився до Івана й відповів запитанням:

— А ви не западете в неспокій? Ми усі тут люди ненадійні… Виклику лікаря, заштриків та іншої шамотні не буде?

— Ні, ні! — вигукнув Іван, — скажіть, хто він такий?

— Ну добре, — відповів гість, і вагомо, карбуючи кожне слово, сказав: — Учора на Патріярших ставах ви зустрілися з сатаною.

Іван не запав у неспокій, як обіцяв, але був усе ж вкрай ошелешений.

— Не може цього бути! Його не існує.

— Та згляньтеся! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були, мабуть, чи не найпершим, хто від нього потерпів. Сидите, самі розумієте, в психіятричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. Це, далебі, дивно!

Збитий з пантелику, Іван замовк.

— Тільки-но ви почали його описувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, з ким ви учора мали приємність розмовляти. І, бігме, я дивуюся на Берліоза! Ну ви, звісно ж, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, скільки я про нього чув, усе ж таки хоч дещо читав! Перші ж орації цього професора розвіяли всілякі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! А втім, ви… ви мене знову ж вибачте, адже я не помиляюся, ви людина темна?

— Безперечно, — погодився невпізнанний Іван.

— Так от… адже навіть обличчя, яке ви описували… різні очі, брови! Пробачте, то ви, либонь, навіть опери «Фауст» не чули?

Іван чомусь страшенно зніяковів і, спалахнувши обличчям, щось став белькотіти про якусь поїздку до санаторії до Ялти…