Майстер і Маргарита - Страница 44

К оглавлению

44

— Глядацька маса, — перебив Семплеярова нахабний блазень, — нібито нічого не заявляла? Але, беручи до уваги ваше вельмишановне бажання, Аркадію Аполлоновичу, я, хай буде так, проведу викриття. Та до цього дозвольте ще один малесенький номерець?

— Чого ж, — поблажливим тоном відповів Аркадій Аполлонович, — але неодмінно з викриттям.

— Слухаю, слухаю. Отже, дозвольте вас запитати, де ви були вчора увечері, Аркадію Аполлоновичу?

При цьому недоречному, ба, либонь, хамському запитанні обличчя Аркадія Аполлоновича змінилося, і то досить-таки дуже змінилося.

— Аркадій Аполлонович учора ввечері був на засіданні Акустичної комісії, — дуже згорда промовила дружина Аркадія Аполлоновича, — але я не розумію, який стосунок це має до магії.

— Уї, мадам! — потвердив Фаґот. — Натурально, ви не розумієте. Що ж до засідання, то ви в цілковитій омані. Виїхавши на згадане засідання, яке, до речі, й призначено на вчора не було, Аркадій Аполлонович відпустив свого шофера біля будинку Акустичної комісії на Чистих ставах (увесь театр принишк), а сам на автобусі поїхав на Єлохівську вулицю в гості до артистки роз’їзного районного театру Милиці Андріївни Покобатько і прогостював в неї близько чотирьох годин.

— Ой! — стражденно вигукнув хтось у цілковитій тиші.

Молода ж родичка Аркадія Аполлоновича раптом зареготала низьким і страшним реготом.

— Усе зрозуміло! — вигукнула вона. — І я давно вже підозрювала це. Тепер мені ясно, чому ця нездара дістала ролю Люїзи!

І знагла, розмахнувшись короткою й грубою ліловою парасолькою, вона вперіщила Аркадія Аполлоновича по голові.

А облудний Фаґот, чи то пак Коров’єв, прокричав:

— Ось, шановні громадяни, один із випадків викриття, якого так настирливо домагався Аркадій Аполлонович!

— Як посміла ти, негіднице, торкнутися Аркадія Аполлоновича? — грізно запитала дружина Аркадія Аполлоновича, підводячись у ложі на весь свій велетенський зріст.

Другий короткий напад сатанинського сміху пройняв молоду родичку.

— Вже хто-хто, — відказала вона, регочучи, — а я-от смію торкнутися! — і вдруге ляснув сухий тріск парасоля, який відскочив від голови Аркадія Аполлоновича.

— Міліція! Узяти її! — таким моторошним голосом проверещала дружина Семплеярова, що в багатьох похололи серця.

А тут ще кіт вискочив до рампи й раптом гаркнув на увесь театр людським голосом:

— Сеанс закінчено! Маестро! Ушкварте марша!!!

Очманілий дириґент, несвідомий того, що робить, змахнув паличкою, і оркестра не заграла, і навіть не гримнула, і навіть не врепіжила, а саме за мерзенним висловом кота, ушкварила якогось невірогідного, ні на що не схожого за зухвалістю своєю, марша.

На мить примарилося, що ніби чути було колись, під південними зорями, в кафешантані, якісь мало зрозумілі, напівсліпі, але захланні слова цього маршу:


Єво прєвосходітєльство
Любіл дамашніх птіц
І брал пад пакравітєльство
Харошенькіх дєвіц!!!

А може й не було ніяких цих слів, а були інші на ту саму музику, якісь непристойні вкрай. Важить не це, а важить те, що у Вар’єте після цього знялося щось наче як стовпотворіння вавилонське. До семплеярівської ложі бігла міліція, на бар’єр лізли цікаві, чулися пекельні вибухи реготу, скажені крики, заглушувані золотим дзвоном тарілок з оркестри.

І видно було, що сцена раптово спорожніла й що махляр Фаґот, так само як і нахабний котяра Бегемот, розтанули в повітрі, щезли, як передтим щез маг у кріслі з полинялою оббивкою.

Розділ 13
Явлення героя

Отже, невідомий посварився на Івана пальцем і прошепотів: «Цссс!»

Іван звісив ноги з постелі й придивився. З балькона сторожко заглядав до кімнати голений, темноволосий, з гострим носом, стривоженими очима та зі звислим на чоло пасмом волосся чоловік років десь тридцяти восьми.

Упевнившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач осмілів і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що прибулець одягнений у шпитальне. На ньому була білизна, пантофлі на босу ногу, на плечі накинутий бурий халат.

Прибулий підморгнув Іванові, сховав до кишені в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і діставши ствердного кивка, помістився в кріслі.

— Як це ви сюди потрапили? — підкоряючись сухому, що погрожував, пальцю, пошепки спитав Іван. — Воно ж бальконні ґрати на замках?

— Авжеж, ґрати на замках, — потвердив гість, — але Парасковія Федорівна — премила та на жаль забудькувата людина. Я поцупив в неї місяць тому в’язку ключів і, таким чином, дістав змогу виходити на спільний балькон, а він кружґанком обігає увесь поверх, і, таким чином, зрідка навідати сусіда.

— Як ви можете виходити на балькон, то можете й втекти. Чи високо? — поспитався Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому що мені втікати ніде. — І після павзи додав. — Отже, сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у чорні й дуже неспокійні очі прибульця.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не шалений? Бо я, знаєте, не зношу галасу, колотнечі, насильства й усяких речей такого роду. А надто ненависний мені людський крик, байдуже, чи то крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не шалений?

— Учора в ресторані я одному типові по морді зацідив, — мужньо зізнався оновлений поет.

— Підстава? — суворо запитав гість.

44