На обличчях міліції спроквола став виказуватись подив, а артисти без церемонії стали вихилятися з-за лаштунків.
У бельетажі почувся голос: «Куди хапаєш? Це моє! До мене летіло!» і другий голос: «Та ти не пхайся, я тебе сам як пхну!» І раптом почувся ляпас. Відразу ж у бельетажі з’явився шолом міліціянта, з бельетажу когось повели.
Взагалі збудження більшало, і хтозна чим би це все скінчилося, якби Фаґот не припинив грошовий дощ, дмухнувши в повітря.
Двоє молодиків, обмінявшись промовистим і веселим поглядом, знялися з місць і прямісінько почимчикували до буфету. У театрі стояв гук, в усіх глядачів збуджено блищали очі. Так, так, хтозна чим би усе це скінчилося, якби Бенґальський не знайшов у собі сили й не ворухнувся б. Намагаючись дужче запанувати над собою, він за звичкою потер руки і голосом найбільшої гучности заговорив так:
— Ось, громадяни, ми з вами бачили зараз випадок так званого масового гіпнозу. Чисто науковий дослід, що якнайкраще доводить, що жодних чудес і магії не існує. Попросимо ж маестро Волянда викрити нам цей дослід. Зараз громадяни, ви побачите, як ці, нібито грошові, папірці зникнуть так само раптово, як з’явилися.
Тут він зааплодував, але сам-один, і на обличчі при цьому грала йому впевнена усмішка, та в очах такої певности аж ніяк не було, радше в них відбивалось благання.
Глядачам промова Бенґальського не сподобалася. Запала мовчанка, яку перервав картатий Фаґот.
— Це знову ж таки випадок так званої брехні, — сповістив він гучним цапиним тенором, — папірці, громадяни, справжні!
— Браво! — уривчато гаркнув бас десь у вишині.
— До речі, оцей, — тут Фаґот вказав на Бенґальського, — мені надокучив. Лізе увесь час, куди його не кличуть, брехливими зауваженнями псує сеанс! Що б нам таке з ним зробити?
— Голову йому відірвати! — сказав хтось суворо на ґалерці.
— Як ви кажете? Га? — нараз озвався на цю жахливу пропозицію Фаґот. — Голову відірвати? Це ідея! Бегемот! — закричав він коту. — Роби! Айн, цвай, драй!!
І сталася небачена річ. Шерсть на чорному котові стала сторч, він надривно нявкнув. Тоді зібгався в грудку і, як пантера, махнув просто на груди Бенґальському, а звідти перескочив на голову. Муркочучи, пухлими лапами кіт вчепився в рідке волосся конферансьє і, люто звивши, двома обертами зірвав цю голову з повної шиї.
Дві з половиною тисячі чоловіка в театрі йойкнули як один. Кров фонтанами з розірваних артерій на шиї вдарила угору й залила манишку й фрак. Безголове тіло якось недоладно загребло ногами й сіло на підлогу. У залі почулося істеричне лементування жінок. Кіт передав голову Фаґотові, той за волосся підніс її й показав глядачам, і голова ця відчайдушно крикнула на весь театр:
— Доктора!
— Будеш далі молоти усяку верзу? — грізно запитав Фаґот в плачної голови.
— Не буду більше! — прохарчала голова.
— Ради Бога, не мучте його! — раптом, покриваючи гамір, долинув з ложі жіночий голос, і маг повернув у бік цього голосу обличчя.
— То що ж, громадяни, пробачити його, чи як? — запитав Фаґот, звертаючись до залі.
— Пробачити! Пробачити! — пролунали спершу окремі й переважно жіночі голоси, а потім вони злилися в один хор із чоловічими.
— Як накажете, мессіре? — запитав Фаґот в замаскованого.
— Ну що ж, — в задумі озвався той, — люди як люди. Люблять гроші, та це ж завжди було… Людство любить гроші, хоч би з чого б вони були зроблені, чи то зі шкіри, чи з паперу, чи з бронзи або золота. Ну, легковажні… Ну що ж… і милосердя часом стука до їхніх сердець… звичайні люди… загалом нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх… — І гучно наказав: — Надіньте голову.
Кіт, примірявшись якнайретельніше, насадив голову на шию, і вона точно сіла на своє місце, як ніби ніколи й не відлучалася. І головне, навіть близни на шиї ніякої не зосталося. Кіт лапами обмахнув фрак Бенґальського й плястрон, і з них зникли сліди крови. Фаґот підняв сидячого Бенґальського на ноги, сунув йому до кишені фрака пачку червінців і випровадив зі сцени з словами:
— Гайда звідси! Без вас веселіше.
Безтямно оглядаючись і хитаючись, конферансьє дочвалав лише до пожежного посту, і там йому зробилось недобре. Він жалібно крикнув:
— Голова моя, голова!
Серед інших до нього кинувся Римський. Конферансьє плакав, ловив у повітрі щось ручками, бурмотів:
— Віддайте мою голову! Голову віддайте! Квартиру візьміть, картини візьміть, тільки голову віддайте!
Кур’єр побіг по лікаря. Бенґальського намагалися покласти на диван в ґримерні, та він став відбиватися, зробився буйним. Довелося викликати карету. Коли нещасного конферансьє відвезли, Римський побіг назад на сцену й побачив, що на ній діються нові чудеса. Так, до речі, чи це тоді, чи дещо раніше, та тільки маг, разом із своїм полинялим кріслом, щез зі сцени, причому слід сказати, що глядачі зовсім цього не зауважили, захоплені тими надзвичайними речами, що їх розгорнув на сцені Фаґот.
А Фаґот, спровадивши потерпілого конферансьє, оголосив глядачам таке:
— Оттеперечки, як цього докучайла здихались, відкриймо дамський магазин!
І відразу підлога сцени встелилася перськими килимами, виникли величезні дзеркала, з боків освітлені зеленкуватими трубками, а між дзеркал — вітрини, і в них весело приголомшені глядачі побачили різних кольорів і фасонів паризькі жіночі плаття. Це в одних вітринах. А в інших з’явилися сотні дамських капелюшків, і з пір’ячком і без пір’ячка, і з пряжками й без них, сотні також туфель — чорних, білих, жовтих, шкіряних, атласних, замшових, і з ремінцями, і з камінчиками. Межи туфель з’явилися футляри парфумів, гори сумочок з антилопової шкіри, із замші, з шовку, а поміж них — цілі купи карбованих золотих довгастих футлярчиків, у яких буває губна помада.