Майстер і Маргарита - Страница 41

Вимовивши усю цю ахінею, Бенґальський зціпив обидві руки долоня до долоні й привітно замахав ними в проріз завіси, через що вона, тихо шурхотячи, і розійшлася в боки.

Вихід мага з його довгим помічником і котом, який ступив на сцену на задніх лапах, дуже сподобався авдиторії.

— Крісло мені, — негучно наказав Волянд, і тієї ж миті, не знати як і звідки, на сцені з’явилося крісло, в якому й всадовився маг. — Скажи мені, люб’язний Фаґоте, — провідався Волянд в картатого ґаєра, котрий мав, очевидно, й інше найменування, окрім «Коров’єв», — як на твій погляд, ачей московське народонаселення суттєво змінилося?

Маг поглянув на принишклу, вражену появою крісла з повітря, авдиторію.

— Саме так, мессіре, — неголосно відповів Фаґот-Коров’єв.

— Правда твоя. Городяни дуже змінилися, зовнішньо, я кажу, як втім і саме місто. Про костюми годі вже й казати, та з’явились ці… як їх… трамваї, автомобілі…

— Автобуси, — шанобливо підказав Фаґот.

Публіка уважно слухала цю розмову, гадаючи, що вона є прелюдією до магічних фокусів. Лаштунки були забиті акторами й робітниками сцени, й поміж їхніми обличчями виднілося напружене, бліде обличчя Римського.

Фізіономія Бенґальського, що притулився ізбоку сцени, стала виказувати подив. Він ледь-ледь підвів брову і, скориставши з павзи, промовив:

— Іноземний артист висловлює своє захоплення Москвою, що виросла з технічного погляду, а також і москвичанами, — тут Бенґальський двічі всміхнувся, спершу партерові, а потім ґалереї.

Волянд, кіт і Фаґот повернули голови в бік конферансьє.

— Хіба я висловив захоплення? — спитав маг у Фаґота.

— Аж ніяк, мессіре, ви жодного захоплення не висловлювали, — відповів той.

— То що ж каже цей чоловік?

— А він попросту збрехав! — гучно, на весь театр оголосив картатий помічник і, звернувшись до Бенґальського, докинув: — Вітання вам, громадянине, збрехамши!

З ґалереї хлюпнуло смішком, а Бенґальський здригнувся й вирячив очі.

— Та мене, звісно, не стільки цікавлять автобуси, телефони та інша…

— Апаратура! — підказав картатий.

— Саме так, дякую, — поволі тягнув маг тяжким басом, — скільки куди більш важливе питання: чи змінилися ці городяни внутрішньо?

— Так, це найважливіше питання, мосьпане.

У лаштунках стали переглядатися й знизувати плечима, Бенґальський стояв червоний, а Римський був блідий. Та тут, неначе відгадавши початок тривоги, маг сказав:

— Одначе ми заговорилися, дорогий Фаґоте, а публіка починає нудитися. Покажи нам на почин що-небудь простеньке.

Заля полегшено ворухнулася. Фаґот і кіт розійшлися в різні боки по рампі. Фаґот клацнув пальцями, хвацько крикнув:

— Три, чотири! — піймав з повітря колоду карт, стасував її і стрічкою пустив котові. Кіт стрічку перехопив і пустив її назад. Атласна змія фуркнула, Фаґот розтулив рота, як пташа, і усю її, карта по карті, заковтав.

По цьому кіт розкланявся, шаркаючи правою задньою лапою, і викликав неймовірний аплодисмент.

— Кляса, кляса! — захоплено кричали за лаштунками.

А Фаґот тицьнув пальцем у партер і проголосив:

— Колода ця теперечки, шановні громадяни, лежить у сьомому ряду в громадянина Парчевського, якраз між трьохрублівкою й повісткою про виклик до суду в справі виплати аліментів громадянці Зельковій.

У партері заворушилися, стали підноситись, і, нарешті громадянин, якого, справді, звали Парчевським, геть зашарілий зі здивування, витяг з гаманця колоду й став тицькати нею в повітря, не знаючи, що з нею робити.

— Нехай вона зостанеться вам на згадку! — прокричав Фаґот. — Недарма ж ви казали учора за вечерею, що якби не покер, то життя ваше в Москві було б геть нестерпне.

— Стара пісня, — почулося з ґалерки, — цей у партері з тієї ж компанії.

— Ви гадаєте? — заверещав Фаґот, прищулюючись на ґалерею. — У такім разі й ви в одній зграї з нами, бо колода лежить у вашій кишені.

На ґалерці стався рух, і почувся радісний голос:

— Правда! В його! В кишені! Тут, тут… Стривай! Та це ж червінці!

Глядачі в партері повернули голови. На ґалереї якийсь розгублений громадянин знайшов у себе в кишені пачку, перев’язану банківським способом і з написом на обгортці: «Одна тисяча рублів».

Сусіди навалились на нього, а він у захваті колупав нігтем обгортку, намагаючись дізнатися, чи справжні це червінці, чи якісь чарівні.

— Їй-богу, справжні! Червінці! — кричали з ґалерки радісно.

— Зіграйте й зо мною в таку колоду, — весело попросив якийсь товстун у середині партеру.

— Авек плезір! — озвався Фаґот. — Та чому ж з вами одним? Усі візьмуть гарячу участь! — І скомандував: — Прошу дивитися угору!.. Раз! — в руці його з’явився пістолет, він крикнув: — Два! — Пістолет задерся догори. Він крикнув: — Три! — блиснуло, бухнуло, і відразу з-під склепіння, пірнаючи між трапеціями, почали падати до залі білі папірці.

Вони кружляли, їх розносило убоки, забивало до ґалереї, відкидало до оркестри та на сцену. За кілька секунд грошовий дощ, дедалі рясніючи, досяг крісел, і глядачі стали папірці ловити.

Здіймалися сотні рук, глядачі крізь папірці дивилися на освітлену сцену, і бачили найбільш нехибні й праведні водяні знаки. Запах так само не полишав жадних сумнівів: це був ні з чим незрівнянний своїм чаром запах щойно видрукуваних грошей. Спершу веселість, а згодом здивування перейняло увесь театр. Усюди гуло слово «червінці, червінці», чулися вигуки «ах, ах» і веселий сміх. Дехто вже рачкував у проході, нишпорячи під кріслами. Багато стояло на сидіннях, ловлячи верткі, примхливі папірці.