Майстер і Маргарита - Страница 25

Стьопа силкувався щось пригадати, та пригадувалось тільки одне — що, здається, учора й хтозна де він стояв із серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, причому обіцяв їй, що наступного дня, і пункт опівдні, прийде до неї в гості. Дама від цього відмагалася, кажучи: — «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа вперто стояв на своєму: «А я от візьму та й прийду!»

Ні що то була за дама, ні котра тепер година, ні яке число та якого місяця — Стьопа абсолютно не знав і, що найгірше, не міг збагнути, де він є. Він посилкувався з’ясувати бодай останнє й для цього розклепив злиплі повіки лівого ока. У напівтемряві щось тьмяно відсвічувало. Стьопа нарешті впізнав трюмо й збагнув, що лежить горілиць в себе на ліжку, тобто на колишньому ювеліршиному ліжку, в спальні. Тут йому так шибнуло в голову, що він заплющив око й застогнав.

Пояснімо: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте, отямився ранком у себе в тій самій квартирі, де він мешкав спільно з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинку, покоєм розташованому на Садовій вулиці.

Слід сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала якщо не недобру, то, в усякому разі, дивну репутацію. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна де Фужере, п’ятдесятирічна поважна та дуже діловита дама, три кімнати з п’ятьох винаймала пожильцям: одному, що був на прізвище, здається, Біломут, і другому — із втраченим прізвищем.

І от два роки тому почалися в квартирі несповідимі події: з цієї квартири люди стали безслідно щезати.

Якось вихідного дня до квартири з’явився міліціянт, викликав до передпокою другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що того просять на хвилинку зайти до відділку міліції в чомусь розписатися. Жилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній служниці Анни Францівни, сказати, в разі, як до нього дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов разом із коректним міліціянтом у білих рукавичках. Та не повернувся він не тільки за десять хвилин, але й узагалі не повернувся. Найдивнішим за усе є те, що, очевидно, з ним разом щез і міліціянт.

Набожна, а відвертіше сказати — марновірна, Анфіса так напрямець і кинула дуже засмученій Анні Францівні, що це чаклунство й що вона пречудово знає, хто потяг і жильця й міліціянта, тільки проти ночі не хоче казати.

Ну, а чаклунству, звісно, хай лиш воно розпочнеться, а там вже його нічим не зупинити. Другий пожилець зник, згадати б, у понеділок, а в середу ніби крізь землю провалився Біломут, але, щоправда, за інших обставин. Ранком за ним заїхала, як завжди, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, та назад нікого не привезла й сама більше не повернулася.

Горе й жах мадам Біломут не піддаються описові. Та ба, і те і друге було нетривалим. Тієї самої ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно поїхала, вона не застала вже громадянки Біломут у квартирі. Ба більше: двері обох кімнат, замешканих подружжям Біломут, виявилися запечатаними.

Два дні проминули сяк-так. Третього ж дня Анна Францівна, яка знемагала усі ці дні на безсоння, знову ж таки спішно поїхала на дачу… Чи треба казати, що вона не повернулася!

Анфіса, що зосталася сама, наплакавшись досхочу, лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, та розповідали мешканці інших квартир, що ніби в № 50 усю ніч було чути якісь згуки й ніби до рання у вікнах палилося електричне світло. Ранком з’ясувалося, що й Анфіси немає!

Про зниклих та про кляту квартиру довго в будинку розповідали усякі легенди, такі, наприклад, що ця сухенька й набожна Анфіса буцімто носила на своїх висохлих персах у замшовій торбинці двадцять п’ять великих діямантів, що належали Анні Францівні. Що буцім у дров’яній повітці на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, виявились самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих самих діямантів, а також золотих грошей царського карбування. І таке інше в тому ж роді. Ну, чого не знаємо, за те не ручимось.

Хай як там воно було, та квартира простояла пусткою й запечатаною лише тиждень, а по тому до неї вселилися — покійний Берліоз із дружиною та цей самий Стьопа, теж із дружиною. Цілком природно, що, тільки-но вони потрапили до окаянної квартири, в них теж стало чинитися чорт зна що. А саме, протягом одного місяця зникли обидві дружини. Та ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, буцімто її бачили в Харкові з якимось балетмайстром, а дружина Стьопи мовбито виявилася на Божедомці, де, як базікали, директор Вар’єте, користаючись зі своїх незліченних знайомств, спромігся здобути їй кімнату, але з однією умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці…

Отже, Стьопа застогнав. Він хотів був гукнути служницю Груню й зажадати від неї пірамідону, та все-таки зумів збагнути, що це пусте, що ніякого пірамідону Груня, звісно ж, не має. Намагався покликати на поміч Берліоза, двічі простогнав «Мишо… Мишо…», але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.

Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він, чи ні, й не визначив. Нарешті, побачивши, що він кинутий та самотній, що нікому стати йому на допомогу, вирішив підвестися, хай яких надлюдських зусиль доведеться докласти до цього.

Стьопа розклепив злиплі повіки й побачив, що відбивається в трюмі у вигляді людини з розпатланим сторч у різні боки волоссям, з набряклою, вкритою чорною щетиною фізіономією, із закипілими очима, в брудній сорочці з коміром та краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.