Майстер і Маргарита - Страница 170

170

327

…головна лінія цього опусу… — Опус (лат. opus — праця, твір) — дещо іронічна назва літерацького або наукового твору.

328

У всіх виданнях (крім 1969) ця фраза звучить в недолугому цензурному варіянті: «Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелеґальну літературу?»

329

Нема документа, нема й людини… — Цей афоризм, без сумніву, є парафразою вислову М. О. Бердяєва «Якщо немає Бога, то немає й людини» з його книжки «Нове середньовіччя. Роздум про долю Росії» (Новое средневековье. Размышление о судьбе России), виданої 1924 р. в Берліні. Булгаков натякає на декрет «Об установлений единой паспортной системы по Союзу ССР и обязательной прописке паспортов» від 27 грудня 1932 р., коли головною ознакою належности до людського роду за атеїстичного тоталітарного режиму стала наявність документа, а не Бога. Запровадження внутрішніх пашпортів (перед декретом існували лише пашпорти для виїзду за кордон) різко перевернуло життя багатьох соціяльних груп населення. Без пашпорта, єдиного посвідчення особи, не можна було змінити ні місця мешкання, ні місця працевлаштування. Колгоспникам та розкуркуленим пашпорти не видавалися (їм видавалися «тимчасові посвідчення», термін дії яких подовжувався щороку), з колгоспу вони могли відлучитися лише за спеціяльною довідкою, виданою головою, із зазначенням мети та терміну відлучки, та яка мала чинність протягом лише 30 днів. Відтак селяни знову стали кріпаками. Про значення пашпорта свідчить популярна приказка тих часів: «Получив свою бумажку, береги ее вовек, без бумажки ты букашка, а с бумажкой — человек».

330

…невелику золоту підківку… — Підкова — вигнута за формою копита коня металева пластинка, що прибивається (підковується) до копита для його захисту та на запобігання ковзання. Вважається символом щастя, вдачі та благополуччя, вона оберігає від напастей та приваблює бажаних гостей. Магія підкови основана на захисному символізмі місяця.

331

…та сама Анничка, що в середу розлила, на горе Берліоза, соняшникову олію біля коловорота. — Дослідники творчости Булгакова цитують усну оповідь його першої дружини, Т. М. Лаппа, з якою вони мешкали у комунальній квартирі № 50 і будинку № 10 при Большой Садовій вулиці з 1921 по 1924 р. (див. прим. ): «А на тому боці коридору, навпроти, жила така собі Горячева Аннушка. Вона мала сина, й вона увесь час його била, а він верещав. І взагалі, там незбагненно що діялося. Куплять самогону, нап’ються, неодмінно починають битися, жінки верещать: «Рятуйте! Поможіть!» Булгаков, звичайно, вискакує, біжить викликати міліцію. А міліція приходить — вони замикаються на ключа й сидять тишком. Його навіть оштрафувати хотіли». Цей персонаж згадується як Аннушка Пиляєва у фейлетоні «№ 13 — Дом Эльпит-Рабкоммуна» (1922) як «бич дома», а також у «Нотатках небіжчика — Театральному романі».

332

…один на Петрівку, другий на Смоленський… — Анничка, вірогідно, мала намір продати камінці там, де у час написання роману в Москву відбувалася жвава торгівля (у тому й нелегальна) антикваріятом та ювелірними виробами.

Петрівка — вулиця, що сполучає площу Петрівських воріт Бульварного кільця (див. прим. ) з Театральним проїздом. З другої половини XIX ст. вулиця стала місцем розташування шикарних магазинів, що торгували одягом, білизною, тканинами, галантерейними та ювелірними виробами. Комерційною залишалася Петрівка й у 20-і роки XX ст.

Смоленський ринок виник у Москві близько 1820 р. на площі по знесеному Земляному валу між впадінням сучасної вул. Арбат у Смоленський бульвар Садового кільця (див. прим. ), Проточним провулком та Смоленською набережною Москви-ріки. З 1917 до кінця 20-х років саме тут «колишні люди» продавали старі речі, в тому й коштовності, щоб вижити за умов нового режиму. Ринок було ліквідовано близько 1928 р.

333

…удари грому заганяли золотих идолів у темряву. — Идол (гр. είδωλον, здрібн. від είδος — зображення: зображеннячко) — речові предмети (найчастіше зображення тварин та/або людей, що містили, замінювали або лише нагадували богів), які були предметом релігійного поклоніння (идолопоклонства, идолослужіння). Негативне ставлення до идолопоклонства виникло спершу в євреїв, затим в греків (Елеатська школа VI–V ст. до н. е.), а вже потім в ранніх християн. Наявність идолів в Єршалаїмі є серйозним відступом від історичних реалій. За законом Мойсея идолослужіння є прокляттям для людини, тому допустити наявність у палаці Ирода Великого, та й у всьому святому для юдеїв місті Єрусалимі, будь-яких идолів (скульптурних чи малярських зображень живих істот), згадуваних у романі 5 разів, абсолютно неможливо, бо то є наруга над вірою. Чи міг Булгаков не знати про це? Безперечно, не міг. Цей відступ є алюзією на безпрецедентне в історії людства множення у 1920-і–1930-і рр. у Москві та в усьому Совєтському Союзі монументальних зображень очільників комуністичної партії та совєтської держави, перш за все Леніна та Сталіна, як втілення розроблених Леніном та Луначарським (1918–1920) заходів «монументальної пропаганди». Рада (совєт) народних комісарів ухвалила перелік революціонерів «усіх часів та народів», пам’ятники яких рекомендувалось встановити по містах та селах СССР. Одним із парадоксів цього пляну був блюзнірський акт встановлення у 1918 р. пам’ятника Юди Іскаріота, як «борця з християнством», у монастирі в селі Свіяжськ біля Казані. Гіпсові, цементні, бронзові та кам’яні боввани, часто помальовані на золото та срібло, супроводжували совєтського обивателя на кожному кроці, зображеннями вождів рясніли стіни (знадвору й зсередини) державних та громадських установ, нерідко й жител, вони були найпершою окрасою урочистостей з нагоди революційних свят. Спроба внесення поганських (римських імперських) идолів до Єрусалиму натрапила на жорстокий та безоглядний спротив юдейського народу й була зірвана (див. прим. ). Інакше діяв (чи пак бездіяв) безмаль 2000 років згодом нарід «третього Риму» — імперії Російської (див. прим. ).

170