Майстер і Маргарита - Страница 162

162

241

Славноє море священний Байкал… — російська пісня на слова Д. П. Давидова (1811–1888) «Дума втікача на Байкалі» (1858), популярна серед каторжан; у перекладі роману слова пісні наводяться в транслітерації (український поетичний переклад навряд чи існує).

242

І раптом якось самі собою заспівали… — Можливим джерелом запозичення сцени мимовільного недоречного й злагодженого співу може бути фантастичний роман О. Р. Бєляєва (1884–1942) «Властелин мира», що вийшов 1929 р., де тисячі людей час від часу несамохіть наспівували або чули в собі мотив австрійської народної пісеньки «Мій любий Авґустин», а оркестра замість оголошеного номера раптом заграла мелодію цієї пісні.

243

…з маленькою фібровою валізкою… — Фібра (лат. fibra — волокнина) — пресована паперова (целюлозна) маса, яка використовувалася при виготовленні валіз як замінник шкіри.

244

…Максиміліян Андрійович Поплавський, <…> що мешкає у Києві, на колишній Інститутській вулиці. <…> вважався, і то заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. —

Прізвище Поплавський автор міг запозичити, на думку деяких дослідників, в головного режисера київського Міського театру. Більш вірогідною здається асоціація з поетом та письменником Борисом Юліяновичем Поплавським (1903–1935), твори якого, що мали риси сюрреалізму, містили містичні та християнські мотиви (1919 або 1921 р. еміґрував до Парижа, де й помер).

Інститутська вулиця, що простягається від Хрещатика до Кловського узвозу, в час написання роману називалася вулицею 25-го Жовтня, з 1944 — Жовтневої революції, після розпаду СССР вулиці повернуто назву Інститутська. Назва існує з 1842 р., коли при вулиці було збудовано Інститут благородних дівиць (тепер Міжнародний центр культури та мистецтв, у час написання роману тут містилося Управління державної безпеки — УГБ НКВД).

Саме на Інститутській вулиці, в будинку № 10 (не зберігся), 1891 р. народився «один з найрозумніших людей у Києві» (і про це свідчить уся його подальша біографія) — російський совєтський письменник, ровесник Булгакова, Ілля Еренбурґ (1891–1967) — «і то заслужено», бо «ehren» німецькою означає «поважати», «шанувати», Ehrenbürger — почесний (заслужений) громадянин, Ehrenburg — так він писав своє прізвище латинкою.

245

Не знати чому, але Київ не подобався Максиміліянові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви настільки точила його останнім часом, що він став навіть зле спати. — Цей пасаж вірно віддзеркалює настрої певної частини київської інтеліґенції 1920-х–1930-х років. По подіях, що прокотилися Києвом після революції 1917 р., описаних у романі Булгакова «Біла гвардія» (див. прим. ), та за жорстокого керівництва УРСР призначених Москвою урядовців (одним з наслідків якого був голодомор 1932–33 рр.), Москва вважалася «розумними людьми» більш безпечним, благополучним та престижним місцем для життя. «За що в Москві стрижуть голову (тобто кидають у в’язницю), за те у Києві голову стинають» — такою була розхожа серед киян приказка. Сам Булгаков, звичайно, й на думці не мав повернутися до Києва. За совєтських часів чимало найкращих фахівців, інженерів, акторів та науковців не лише з Києва, але й з усієї України, опинилося у Москві, зваблені кращими умовами побуту та праці. Цей процес виявився настільки інерційним, що триває й у XXI столітті. Образ Поплавського, таким чином, є збірним.

246

…від підніжжя пам’ятника князя Володимира. — Пам’ятник великого князя Володимира Святославича, хрестителя Київської Руси, на терасі Володимирської (перед встановленням пам’ятника — Михайлівської) гори в Києві. Встановлений 1853 р. Скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, архітект О. Тон.

247

Тоді витяг <…> бритв’яний ремінь… — Під час дії роману чоловіки голилися переважно широким відкритим лезом, сполученим з кістяним або пластмасовим держаком за допомогою заклепки (т. зв. «небезпечна бритва»); при складанні лезо ховалося у паз між пластинами держака. Перед кожним голінням бритву гострили спеціяльною шліфувальною пастою, нанесеною на шкіряний ремінь.

248

Усе змішалось у домі Облонських… — перші слова з роману Л. Толстого «Анна Кареніна» (1877).

249

…у чесунчевому старовинному костюмі й штивному солом’яному брилі з зеленою стрічкою… —

Чесунча або чесуча — цупка шовкова тканина на бавовняній основі.

Штивний солом’яний бриль — капелюх «канотьє» з низьким циліндричним наголовком та прямими вузькими крисами, запроваджений французькими спортсменами-веслувальниками (canotier) наприкінці XIX ст., який був модним до початку XX ст. і траплявся аж до 1930–1940-х рр.

Чоловічі головні убори в романі мають виразний знаковий характер. У час написання роману ставлення до головних уборів дещо відрізнялося від сучасного. Тоді вважалося майже непристойним ходити по вулиці з непокритою головою незалежно від пори року; так само нечемним було перебування в приміщенні у шапці. Найпопулярнішим головним убором того часу була кепка — її носять Бездомний, Варенуха, Могарич, Бегемот в людській постаті, перевдягнені агенти безпеки, вулична маса. Коров’єв-Фаґот носить кумедний жокейський картузик. Капелюх є знаком високого соціяльного положення, достатку або інтеліґентности — у капелюхах ходять Берліоз, Арчибальд Арчибальдович, Микола Іванович, Римський, Поплавський, «бузковий чоловік» у Торгсіні; у старомодні капелюхи вдягнені персонажі, асоційовані з «колишніми людьми» — Азазелло (котелок — див. прим. ), буфетник Соков (канотьє) та товстюх (циліндр — див. прим. ). Волянд носить середньовічний берет. Єшуа Га-Ноцри постає перед прокуратором з білою пов’язкою з ремінцем вколо лоба, Левій Матвій та Юда з Киріята убрані у кефі (див. прим. ). Майстер носить чорну шапочку (див. прим. ). Крім того, в романі промигують шоломи міліціянтів (див. прим. ) та тюбетейка (також дуже популярна у 1930-і роки). Стьопа Лиходєєв має на собі або кавказьку папаху, або кримський капелюх (див. прим. ). Цікаво, що Булгаков дуже рідко згадує не просто знакового, але символічного на той час головного убору номер один — кашкета або картуза — частини військового однострою, вцивільнений різновид якого постійно носили Сталін, Каганович, Маленков та чимало простих людей, переважно дрібних начальників, як сигнал певної зверхности та імітування лояльности до влади. У кашкет-картуз убрані лише рознощиця телеграм, швайцар «Будинку Драмліту» та чорний грак — водій автомобіля.

162