Майстер і Маргарита - Страница 127


К оглавлению

127

Коли отруєні втихли, Азазелло забрався до дії. Перш за все він кинувся у вікно й за якусь мить був у віллі, де жила Маргарита Миколаївна. Завжди точний та акуратний, Азазелло прагнув перевірити, чи все виконано гаразд. І все було зроблено до ладу. Азазелло бачив, як похмура, в очікуванні повернення чоловіка жінка вийшла із своєї спальні, раптово сполотніла, вхопилася за серце і, крикнувши безпорадно:

— Наталю! Хто-небудь… сюди! — впала на підлогу у вітальні, не дійшовши до кабінету.

— Усе гаразд, — сказав Азазелло. За мить він був біля повержених коханців. Маргарита лежала, узіткнувшись обличчям в килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її, як ляльку, обличчям до себе й вдивився в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у насталих грозових сутінках було видно, як зникала її тимчасова відьмина зизоокість і жорстокість та шаленість рис. Обличчя покійної посвітлішало і, нарешті, злагідніло, і вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром. Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив до рота кілька крапель того самого вина, яким її й отруїв. Маргарита зітхнула, стала підводитися без допомоги Азазелла, сіла й кволо запитала:

— За що, Азазелло, за шо? Що ви зробили зі мною?

Вона побачила лежачого майстра, здригнулася й прошепотіла:

— Такого я не сподівалася… вбивцю!

— Ба ні ж, ні, — відповів Азазелло, — зараз він встане. Ах, чом це ви такі нервові!

Маргарита повірила йому відразу, так переконливим був голос рудого демона. Маргарита скочила, міцна й жива, і допомогла напоїти лежачого вином. Розплющивши очі, той поглянув понуро й з ненавистю повторив своє останнє слово:

— Отруйнику…

— Ах! Образа є звичною винагородою за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Чи вже ж ви осліпли? То прозрійте ж мерщій.

Тут майстер підвівся, озирнувся поглядом живим і світлим і запитав:

— Що ж означає це нове?

— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Сутеніє. Коні крешуть землю, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся мерщій.

— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас вбили, ми мертві. Ах, як це мудро! Як своєчасно! Тепер я зрозумів усе.

— Ах, що ви, — відповів Азазелло, — чи вас я чую? Адже ваша подруга називає вас майстром, адже ви мислите, як бо ви можете бути мертвим? Невже для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти у підвалі, маючи на собі сорочку й шпитальні кальсони? Це смішно!

— Я зрозумів усе, що ви казали, — скрикнув майстер, — далі не треба! Тисячу разів ваша правда.

— Великий Волянд! — стала вторувати йому Маргарита, — великий Волянд! Він видумав набагато краще, ніж я. Та тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — романа забери з собою, куди б ти не летів.

— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його на пам’ять.

— Але ти ані слова… ані слова з нього не забудеш? — питала Маргарита, тулячись до коханця й витираючи кров на його розсіченій скроні.

— Не турбуйся! Я тепер нічого й ніколи не забуду, — відповів той.

— Тоді вогонь! — скрикнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося та яким усе закінчуємо.

— Вогонь! — страшно прокричала Маргарита. Віконце у підвалі торохнуло, вітром збило штору убік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло сунув руку з кігтями в грубу, витяг розжеврілу головешку й підпалив скатертину на столі. Потім підпалив паку старих газет на дивані, за нею рукопис і фіранку на вікні.

Майстер, вже сп’янілий наступними верхогонами, викинув з полиці якусь книжку, спушив її аркуші у розвогнілій скатертині, й книга спалахнула веселим вогнем!

— Гори, гори, пройдешнє життя!

— Гори, страждання! — кричала Маргарита.

Кімната вже колихалася в багряних стовпах, і разом із димом вибігли крізь двері троє, збігли кам’яними східцями угору й опинилися у двірочку. Перше, що вони побачили там, це кухарку забудовника, що сиділа на землі; біля неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Становище кухарки було зрозуміле. Троє чорних коней хрипіли біля сараю, здригалися, зривали фонтанами землю. Маргарита скочила першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку для хресного знамення, але Азазелло гучно закричав з сідла:

— Відріжу руку! — він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип, звилися й встромилися в низьку чорну хмару. Відразу з віконця підвалу бурхнув дим. Знизу донісся слабкий, жалісний крик кухарки:

— Горимо!..

Коні вже неслися над дахами Москви.

— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазеллові, який скакав спереду. Грім з’їв закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою й пустив свого коня чвалом. Назустріч літунам навально сунула хмара, але ще не бризкала дощем.

Вони летіли над бульваром, бачили, як фігурки людей розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димовищем — усім, що зосталося по Грибоєдові. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавки. Потім дахи змінилися зеленню. Тільки тоді ринув дощ і перетворив літунів на три велетенські пухирі у воді.

Маргариті вже було знайоме відчуття польоту, а майстрові — ні, й він здивувався тим, як швидко вони опинилися біля мети, біля того, з ким він хотів попрощатися, тому що більше йому ні з ким було прощатися. Він впізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравинського, річку та дуже добре вивчений ним бір на другому березі. Вони знизилися в гаю на галявині, неподалік від клініки.

127