— Клянуся тобі твоїм життям, клянуся вгаданим тобою сином звіздаря, все буде добре.
— Ну й гаразд, гаразд, — озвався майстер і, засміявшись, додав: — Звісно, коли люди геть пограбовані, як ми з тобою, вони шукають порятунку в потойбічній силі! Ну що ж, ладен шукати там.
— От бачиш, бачиш, тепер ти тодішній, ти смієшся, — відповідала Маргарита, — й ходи ти під три чорти з твоїми вченими словами. Потойбічне чи не потойбічне — чи не байдуже це все? Я хочу їсти.
І вона потягла за руку майстра до столу.
— Я не певний, що ця їжа не провалиться зараз крізь землю або не вилетить крізь вікно, — казав той, цілком вгамувавшись.
— Вона не вилетить!
І в цей самий момент у віконці почувся носовий голос:
— Мир вам.
Майстер здригнувся, а звикла вже до незвичайного Маргарита вигукнула:
— Та це Азазелло! Ах, як це гарно, як це хороше! — І, шепнувши майстрові: — От бачиш, бачиш, нас не залишають! — кинулася відчиняти.
— Ти хоч запнися, — крикнув їй услід майстер.
— Плювала я на це, — відповіла Маргарита вже з коридорчика.
І от вже Азазелло розкланювався, вітався з майстром, виблискував йому своїм полудним оком, а Маргарита вигукувала:
— Ах, як я рада! Я ніколи не була так рада за життя! Та пробачте, Азазелло, що я гола.
Азазелло просив не турбуватися, запевняв, що він бачив не лише голих жінок, але навіть жінок із геть обідраною шкірою, охоче підсів до столу, передтим поставивши в куток біля груби якийсь згорток у темній парчі.
Маргарита налила Азазеллові коньяку, й він охоче випив його. Майстер, не зводячи з нього очей, зрідка під столом тихенько щипав собі п’ясть лівої руки. Та щипки ці не допомагали. Азазелло не розтавав у повітрі, та, сказати б правду, в цьому не було жодної знадоби. Нічого страшного в рудявій, маленького зросту людині не було, хіба що от око з більмом, але ж таке буває й без усякого чаклування, хіба що одежа не зовсім звичайна — якась ряса або плащ, — знову ж таки, як добре вдуматися, й таке трапляється. Коньяк він також вправно пив, як усі добрі люди, цілими стопками й не заїдаючи. Від цього самого коньяку майстрові зашуміло в голові, й він став думати:
«Ні, Маргарито, твоя правда! Авжеж, передо мною сидить посланець диявола. Та я ж сам не далі як уночі позавчора доводив Іванові, що той зустрів на Патріярших саме сатану, а тепер чомусь вбоявся цієї думки й став щось папляти про гіпнотизерів та галюцинації. Які тут в чорта гіпнотизери!»
Він став приглядатися до Азазелла й встеріг, що в очах того проступає щось силуване, якась думка, яку він до часу не виказує. «Він не просто з відвідинами, а з’явився він з якимось дорученням», — думав майстер.
Спостережливість його не зрадила.
Випивши третю стопку коньяку, який на Азазелла не справляв жодної дії, візитер промовив таке:
— А затишний підвальчик, чорт мене забирай! Одне лише питання постає, що в ньому робити, в цьому підвальчику?
— Про це саме я й кажу, — засміявшись, відповів майстер.
— Навіщо ви мене тривожите, Азазелло? — спитала Маргарита. — Просто так!
— Що ви, що ви, — вигукнув Азазелло. — Я й подумки не хотів вас тривожити. Я й сам кажу — просто так. Ах так! Мало не забув… Мессір передавав вам вітання, а також велів сказати, що запрошує вас зробити з ним невелику прогулянку, якщо, звісно, ви побажаєте. То що ви на це скажете?
Маргарита під столом штовхнула ногою майстра.
— З великою приємністю, — відповів майстер, вивчаючи Азазелла, а той вів далі:
— Сподіваємося, що й Маргарита Миколаївна не відмовиться від цього?
— Хто-хто, а я вже певно не відмовлюся, — сказала Маргарита, і знову її нога проїхала по нозі майстра.
— От це краса! — вигукнув Азазелло. — От це мені любо! Раз-два та й кінець! Не те, що тоді в Олександрівському саду.
— Ах, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була глупою тоді. А втім мене й не можна суворо винувати за це — воно ж не кожного дня зустрічаєшся з нечистою силою!
— Ще б пак, — потвердив Азазелло, — якби ж то кожного дня, то було би приємно!
— Я й сама полюбляю швидкість, — казала Маргарита збуджено, — полюбляю швидкість та наготу… Як з мавзера — раз! Ах, як він стріляє, — скричала Маргарита, звертаючись до майстра, — сімка під подушкою, і будь-яке вічко! — Маргарита починала п’яніти, через що очі їй зажевріли.
— І знову ж таки забув, — прокричав Азазелло, ляснувши собі по лобі, — геть заморочився. Оце мессір прислав вам гостинця, — тут він звернувся саме до майстра, — пляшку вина. Прошу завважити, це те саме вино, що його пив прокуратор Юдеї. Фалернське вино.
Цілком природно, така дивина викликала велику цікавість і Маргарити і майстра. Азазелло витяг зі шматка гробової парчі геть запліснявілого глека. Вино нюхали, налили у склянки, дивилися крізь нього на притьмарене перед грозою світло у вікні. Бачили, як усе забарвлюється в колір крови.
— Здоров’я Волянда! — вигукнула Маргарита, підносячи свою склянку.
Усі троє припали до склянок і ковтнули хильцем. Відразу передгрозяне світло стало меркнути в очах майстра, подих йому сперло, він відчув, що настає кінець. Він ще побачив, як смертельно сполотніла Маргарита, безпорадно простираючи до нього руки, опускає голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.
— Отруйнику… — встиг ще крикнути майстер. Він хотів був схопити ножа зі столу, щоб вдарити ним Азазелла, але рука його безвладно ковзнула з обруса, усе довкола майстра в підвалі забарвилось у чорний колір, а потім і зовсім пропало. Він впав горілиць і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріг стільниці бюра.