Майстер і Маргарита - Страница 117

117

— Скоряючись насильству, мусив був піддатися, — розповідав Микола Іванович і закінчив свої вигадки проханням ані словом не сповіщати про це його дружині. Що й було йому обіцяне.

Свідчення Миколи Івановича дало змогу встановити, що Маргарита Миколаївна, так само як також і її служниця Наталя зникли без жодного сліду. Було вжито заходів до того, щоб їх розшукати.

Так слідством, що не припинялося ані на секунду, й ознаменувався ранок суботнього дня. У місті тим часом виникали й розпливалися геть неймовірні чутки, в яких крихітна частка правди була приоздоблена розбуялою брехнею. Казали про те, що був сеанс у Вар’єте, після якого усі дві тисячі глядачів вискочили на вулицю в чому мати народила, що накрили друкарню фальшивих папірців чаклунського типу на Садовій вулиці, що якась зграя викрала п’ятьох завідувачів у секторі розваг, але що міліція їх відразу ж усіх знайшла, й багато чого іще, чого навіть повторювати нехіть.

Тим часом йшлося до обіду, і тоді там, де велося слідство, пролунав телефонний дзвінок. Із Садової сповіщали, що клята квартира знову подала знаки життя в ній. Було сказано, що в ній відчиняли вікна зсередини, що долинали із неї звуки піяніно та співу й що у вікні бачили чорного кота, що сидів на підвіконні й грівся на сонці.

Близько четвертої години спекотного дня велика компанія чоловіків, одягнених у цивільне, висадилася з трьох машин, трохи не доїхавши будинку № 302-біс на Садовій вулиці. Тут прибула велика група розділилася на дві менші, причому одна пройшла крізь підворіття будинку й двір впрост до шостого парадного, а друга виважила зазвичай заколочені маленькі дверцята, що вели до чорного ходу, і обидві стали підніматися різними сходами до квартири № 50.

У цей час Коров’єв і Азазелло, причому Коров’єв у звичайному своєму вбранні, а зовсім не у фрачному святковому, сиділи в їдальні квартири, докінчуючи сніданок. Волянд, своїм звичаєм, перебував у спальні, а де був кіт — невідомо. Але судячи з гуркоту каструль, що долітав з кухні, можна було припустити, що Бегемот був саме там, викидаючи штуки за своїм звичаєм

— А що то за кроки такі на сходах? — запитав Коров’єв, граючи ложечкою у філіжанці з чорною кавою.

— А то нас заарештовувати йдуть, — відповів Азазелло й випив чарочку коньяку.

— А ну ж ну, — відповів на це Коров’єв.

Ті, що бралися парадними сходами, тим часом вже були на підійсті третього поверху. Там двоє якихось водопровідників порались з гармонікою парового опалення. Перехожі обмінялися з водопровідниками виразним поглядом.

— Усі вдома, — шепнув один з водопровідників, постукуючи молотком по трубі.

Тоді той, хто вів перед, відверто вийняв з-під пальта чорного мавзера, а інший, поруч з ним, — відмички. Взагалі, ті, хто йшов до квартири № 50 були споряджені як належить. Двоє з них мали в кишенях тонкі, легко розкидувані, шовкові сітки. Ще один — аркана, ще один — марлеві маски й ампули з хлороформом.

В одну секунду були відчинені парадні двері в квартиру № 50, і всі прибулі опинилися в передпокої, а тряскіт водночас дверей у кухні показав, що друга група з чорного ходу підійшла також вчасно.

Цього разу, якщо й не повна, та все-таки якась удача була наявною. Усіма кімнатами миттєво розсипалися люди та ніде нікого не знайшли, але зате в їдальні виявили залишки щойно, видати, полишеного сніданку, а у вітальні на коминковій полиці, поруч із кришталевою карафою, сидів здоровезний чорний кіт. Він тримав у своїх лапах примуса.

У цілковитому мовчанні прибулі до вітальні споглядали цього кота протягом досить тривалого часу.

— Еге ж… справді здорово… — шепнув один із прибулих.

— Не пустую, нікого не займаю, ладнаю примуса, — неприязно набурмосившись, промовив кіт, — і ще вважаю за обов’язок застерегти, що кіт стародавня й недоторканна тварина.

— Винятково чиста робота, — шепнув один із прибулих, а другий сказав гучно й виразно:

— Ану ж, недоторканий черевомовний коте, ласкаво просимо сюди!

Розпустилася й злетіла шовкова сітка, але той, хто кидав її, на превеликий подив усіх, схибив і зачепив нею тільки карафу, яка із дзвоном тут-таки й розбилася.

— Реміз! — заверещав кіт. — Ура! — і тут він, відставивши убік примуса, вихопив з-за спини бравнінґа. Він миттю націлив його на того, хто найближче стояв до нього, але в того раніше, ніж кіт встиг стрелити, в руці палахнуло вогнем, і разом з пострілом з мавзера кіт беркицьнувся сторчголов з коминкової полиці на підлогу, впустивши бравнінґа й кинувши примуса.

— От і по всьому, — кволим голосом сказав кіт і млосно розкинувся у кривавій калюжі, — відійдіть від мене на мить, дайте мені попрощатися із землею. О мій друже Азазелло! — простогнав кіт, сходячи кров’ю. — Де ти є? — Кіт завів пригаслі очі в керунку дверей до їдальні. — Ти не став мені на поміч в момент нерівного бою. Ти покинув бідного Бегемота, промінявши його на склянку — правда, дуже хорошого — коньяку! Ну що ж, хай моя смерть тяжитиме тобі совість, а я заповідаю тобі мого бравнінґа…

— Сітку, сітку, сітку, — тривожно зашепотіли навкруг кота. Та сітка, чорт знає чого, зачепилася в когось у кишені й не полізла назовні.

— Єдине, що може врятувати смертельно пораненого кота, — промовив кіт, — це ковток бензину… — І, скориставшись замішанням, він приклався до круглого отвору в примусі й напився бензину. Цієї ж миті кров з-під верхньої лівої лапи перестала цебеніти. Кіт скочив живий та бадьорий, схопивши примуса під пахву, шугнув з ним назад на коминка, а звідти, роздираючи шпалери, поліз по стіні й секунди за дві опинився високо над прибулими, сидячи на металевому карнизі.

117