Майстер і Маргарита - Страница 116

116

Так справа тяглася до півночі з п’ятниці на суботу, коли барон Майґель, одягнений у вечірнє вбрання й лаковані туфлі, урочисто пройшов до квартири № 50 як гість. Чути було, як барона впустили до квартири. А вже за десять хвилин по тому, без усяких дзвінків, квартиру відвідали, та не тільки хазяїв у ній не знайшли, але, що було вже зовсім дивовижно, не знайшли в ній і ознак барона Майґеля.

Так от, як і було сказано, справа тяглася в такий спосіб до суботнього світанку. Тут додалися нові й дуже цікаві дані. На московському аеродромі здійснив посадку шестимісний пасажирський літак, що прилетів із Криму. Серед інших пасажирів з нього висадився один дивний пасажир. Це був молодий громадянин, що дико заріс щетиною, днів зо три не мився, зі збудженими й зляканими очима, без багажу й одягнений дещо химерно. Громадянин був у папасі, у бурці поверх нічної сорочки й синіх нічних шкіряних новеньких, щойно куплених пантофлях. Тільки-но він відокремився від драбинки, якою спускалися з кабіни літака, до нього підійшли. На цього громадянина вже чекали, й за якийсь час незабутній директор Вар’єте, Степан Богданович Лиходєєв, постав перед слідством. Він підсипав нових даних. Тепер стало ясно, що Волянд проник у Вар’єте в постаті артиста, загіпнотизувавши Стьопу Лиходєєва, а потім вхитрувався викинути цього самого Стьопу геть з Москви за Бог знає яку кількість кілометрів. Отож матеріялу додалося, та легше від цього не стало, а, мабуть, стало навіть дещо важче, бо очевидним ставало, що подужати таку особистість, яка витворює штуки, подібні до тієї, що її жертвою став Степан Богданович, буде не так вже й легко. До речі: Лиходєєва, на власне його прохання, було ув’язнено в надійній камері, і перед слідством постав Варенуха, щойно заарештований на своїй квартирі, до якої він повернувся після безвісної відсутности протягом майже двох діб.

Незважаючи на дану Азазеллові обітницю більше не брехати, адміністратор почав саме з брехні. Хоча, втім, за це дуже суворо його судити не можна. Адже Азазелло заборонив йому брехати й грубиянити телефоном, а в цьому разі адміністратор розмовляв без допомоги цього апарата. Блукаючи очима, Іван Савелійович заявляв, що вдень у четвер він у себе в кабінеті у Вар’єте сам-один напився п’яним, тоді кудись подався, а куди — не пам’ятає, десь ще пив старку, а де — не пам’ятає, десь валявся під парканом, а де — не пам’ятає знову ж таки. Лише після того, як адміністраторові сказали, що він своєю поведінкою, глупою й нерозсудливою, вадить слідству у важливій справі й за це, звичайно, відповідатиме, Варенуха розридався й зашепотів тремтливим голосом і озираючись, що він бреше винятково зі страху, побоюючись помсти Воляндівскої зграї, в руках якої він вже побував, і що він просить, благає, жадає бути замкненим у броньованій камері.

— Тьху ти чорт! От далася їм та броньована камера, — пробурчав один з тих, хто провадив слідство.

— Їх дуже настрахали ці негідники, — сказав той слідчий, що побував в Івасика.

Варенуху заспокоїли, як змогли, сказали, що вборонять його й без усякої камери, і відразу з’ясувалося, що жодної старки він під парканом не пив, а що били його двоє, один ікластий і рудий, а інший товстун…

— Ах, схожий на кота?

— Так, так, так, — шепотів, завмираючи з ляку й щомиті озираючись, адміністратор і викладав подальші подробиці того, як він проіснував близько двох днів у квартирі № 50 як упир-чигайло, як мало не став причиною загибелі фіндиректора Римського…

Цієї часини уводили Римського, привезеного в ленінградському потягу. Однак цей психічно зруйнований сивий старий, що трусився зі страху, в якому дуже важко було впізнати колишнього фіндиректора, нізащо не хотів казати правду та виявився щодо цього дуже впертим. Римський стверджував, що жодної Гелли у вікні в себе в кабінеті вночі він не бачив, так само як і Варенухи, а просто йому зробилося недобре й у нестямі він виїхав до Ленінграда. Годі й казати, що свої свідкування хворий фіндиректор закінчив проханням про ув’язнення його в броньованій камері.

Анничку було заарештовано в той час, як та чинила спробу вручити касирці в універмазі на Арбаті десятидолярового папірця. Розповідь Аннички про людей, що вилітають з вікна будинку на Садовій і про підківку, яку Анничка, за її словами, підібрала з тим щоб передати до міліції, було вислухано уважно.

— Підківка справді була золота з діямантами? — запитували Анничку.

— Чи мені діямантів не знати, — відповідала Анничка.

— Але ж він вам дав червінці, як ви кажете?

— Чи мені червінців не знати, — відповідала Анничка.

— Ну, а коли ж це вони на доляри перетворилися?

— Нічого не знаю, які такі доляри, і не бачила я ніяких долярів, — верескливо відповідала Анничка, — ми в своєму праві! Нам дали нагороду, ми на неї ситець купуємо… — і тут стала гнути теревені про те, що вона не відповідає за домоуправління, яке завело в п’ятому поверсі нечисту силу, від якої життя немає.

Отут слідчий замахав на Анничку пером, бо вона порядно усім набридла, й написав їй перепустку геть на зеленому папірці, після чого, усім на втіху, Анничка зникла з будинку.

Потім валкою пішла ціла низка людей, і поміж них — Микола Іванович, щойно заарештований єдино через глупоту своєї заздрісної дружини, яка дала знати міліції над ранок про те, що її чоловік пропав. Микола Іванович не дуже здивував слідство, виклавши на стіл блазнівське посвідчення про те, що він провів час на балю в сатани. У своїх розповідях, як він возив повітрям на собі голу служницю Маргарити Миколаївни десь під усі чорти на річку купатися та про появу у вікні оголеної Маргарити Миколаївни, що передувало цьому, Микола Іванович дещо відступив від істини. Так, прикладом, він не вважав за потрібне згадати про те, що він з’явився до спальні з викинутою сорочкою в руках і що називав Наталю Венерою. З його слів виходило, що Наталя вилетіла з вікна, осідлала його й потягла геть з Москви…

116