Майстер і Маргарита - Страница 110

110

— Просіть, просіть, — прочищаючи горло кашлем, наказав прокуратор і став босими ногами намацувати сандалії. Полум’я заграло на колонах, застукотіли каліґи кентуріона по мозаїці. Кентуріон вийшов до саду.

— І при місяці мені немає спокою, — скрипнувши зубами, сам собі проказав прокуратор.

На бальконі замість кентуріона з’явився чоловік у каптурі.

— Банґо, не займай, — тихо сказав прокуратор і стиснув потилицю пса.

Перш ніж почати розмову, Афраній, за своїм звичаєм, озирнувся й відійшов у тінь і, впевнившись, що, окрім Банґи, зайвих на бальконі немає, тихо сказав:

— Прошу віддати мене до суду, прокураторе. Ви мали рацію. Я не зумів уберегти Юду з Киріяту, його зарізали. Прошу суду й відставки.

Афранієві здалося, що на нього дивляться четверо очей — собачі й вовчі.

Афраній витяг з-під хламиди зашкарублого від крови кошеля, запечатаного двома печатями.

— Ось цього гамана з грішми підкинули вбивці до дому первосвященика. Кров на цьому гамані — кров Юди з Киріяту.

— Скільки там, цікаво? — запитав Пилат, схиляючись до мішка.

— Тридцять тетрадрахм.

Прокуратор всміхнувся й сказав:

— Мало.

Афраній мовчав.

— Де забитий?

— Цього я не знаю, — із спокійною гідністю відповів чоловік, який ніколи не розлучався зі своїм каптуром, — сьогодні рано почнемо розшук.

Прокуратор здригнувся, полишив ремінь сандалії, який ніяк не застібався.

— Та ви напевно знаєте, що його вбито?

На це прокуратор одержав суху відповідь:

— Я, прокураторе, п’ятнадцять років на роботі в Юдеї. Я почав службу за Валерія Ґрата. Мені не конче бачити трупа для того, щоб сказати, що людину забито, й от я вам доповідаю, що того, якого йменували Юдою з міста Киріяту, кілька годин тому зарізано.

— Пробачте мені, Афранію, — відповів Пилат, — я ще не прокинувся гаразд, через те й сказав так. Я сплю погано, — прокуратор всміхнувся, — усе бачу уві сні місячний промінь. Так кумедно, уявіть. Неначе я гуляю цим променем. Отже, я бажав би знати ваші пропозиції в цій справі. Де ви збираєтеся його шукати? Сідайте, начальнику таємної служби.

Афраній вклонився, підсунув крісло ближче до ліжка й сів, брязнувши мечем.

— Я збираюся його шукати неподалік олійниці в Гетсиманському саду.

— Так, так. А чому саме там?

— Ігемоне, на мої міркування, Юду вбито не в самому Єршалаїмі й не десь далеко від нього. Його вбито під Єршалаїмом.

— Вважаю вас одним з найвизначніших знавців своєї справи. Я не знаю, втім, як стоять справи в Римі, але в колоніях рівного вам немає. Поясніть, чому?

— У жодному разі не припускаюся думки, — казав неголосно Афраній, — про те, що Юда дався в руки якимось підозрілим людям у міській смузі. На вулиці не зарізати тихцем. Отже його мали заманити деінде до підвалу. Та служба вже шукала його в Нижньому Місті і, без сумніву, знайшла б. Та його немає в місті, за це даю поруку. Якби його забили далеко від міста, цей пакунок з грішми не можна було б підкинути так швидко. Його вбито поблизу міста. Його зуміли виманити за місто.

— Не втямлю, яким чином це можна було зробити.

— Так, прокураторе, це найскладніше питання у всій справі, й навіть я не знаю, чи вдасться мені його розв’язати.

— Справді, загадково! Святкового вечора вірний іде не знати навіщо за місто, покинувши пасхальну трапезу, і там гине. Хто й чим міг його звабити? Чи не зробила цього жінка? — раптом натхненно запитав прокуратор.

Афраній відповідав спокійно й вагомо:

— Жодним побитом, прокураторе. Така можливість цілком виключається. Слід міркувати логічно. Хто був зацікавлений в загибелі Юди? Якісь мандрівні фантазери, якийсь гурток, у якому передовсім не було жодних жінок. Щоб оженитися, прокураторе, потрібні гроші, щоб сплодити на світ людину, потрібні вони ж, але щоб зарізати людину за допомогою жінки, потрібні дуже великі гроші, а в жодних бурлак їх немає. Жінки не було в цій справі, прокураторе. Ба більше скажу, що таке тлумачення вбивства може лише збивати зі сліду, вадити слідству й плутати мене.

— Я бачу, ви маєте цілковиту рацію, Афранію, — казав Пилат, — та я лише дозволив собі висловити своє припущення.

— Воно, на жаль, помилкове.

— То що ж, що ж тоді? — вигукнув прокуратор, із жадібною цікавістю вдивляючись в обличчя Афранія.

— Я гадаю, що це усе ті ж самі гроші.

— Чудова думка! Та хто й за що міг запропонувати йому гроші вночі за містом?

— О ні, прокураторе, не так. Маю єдине припущення, і якщо воно хибне, то інших пояснень я, певно, не знайду. — Афраній нахилився ближче до прокуратора й пошепки доказав: — Юда хотів заховати свої гроші у відлюдній, одному йому відомій місцині.

— Дуже витончене пояснення. Так, знати, справа й стояла. Тепер я вас розумію: його виманили не люди, а його власна думка. Так, так, саме так.

— Так. Юда був недовірливим. Він ховав гроші від людей.

— То ви сказали в Гетсиманії. А чому саме там ви маєте намір шукати його — цього я, сказати правду, не розумію.

— О, прокураторе, це найпростіше. Ніхто не ховатиме гроші на шляхах, на відкритих та порожніх місцях. Юда не був ні на дорозі до Геврона, ні на дорозі до Витанії. Він мусив бути в захищеному відлюдному місці з деревами. Це так просто. А таких інших місць, окрім Гетсиманії, під Єршалаїмом немає. Далеко він податися не міг.

— Ви цілком переконали мене. Отже, що робити тепер?

— Я негайно почну шукати вбивць, які вистежили Юду за містом, а сам тим часом, як уже доповідав вам, піду під суд.

110