Майстер і Маргарита - Страница 9

Впродовж її польоту в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була такою: ігемон розібрався в справі мандрівного філософа Єшуа на прізвисько Га-Ноцри, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов анінайменшого зв’язку між діями Єшуа та заворушеннями, що сталися в Єршалаїмі нещодавно. Бурлака філософ виявився душевнохворим. Внаслідок цього, смертний вирок Га-Ноцри, виданий Малим Синедріоном, прокуратор не ухвалює. Та, зважаючи на те, що маячні, утопійні промови Га-Ноцри можуть стати причиною заворушень в Єршалаїмі, прокуратор видаляє Єшуа з Єршалаїму, і призначає йому ув’язнення в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де резиденція прокуратора.

Зосталося продиктувати це секретареві.

Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташка кинулася до чаші фонтану й вилетіла на волю. Прокуратор підвів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом зайнялася курява.

— Усе про нього? — спитав Пилат в секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відповів секретар і подав Пилатові другий шматок пергамену.

— Що там іще? — запитав Пилат і спохмурнів.

Прочитавши подане, він іще дужче змінився на виду. Чи то темна кров кинулася до шиї та обличчя, чи сталося що інше, та шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі немов позападали.

Знову ж таки завинила, мабуть, кров, що вдарила до скронь та загупала в них, тільки прокураторові щось сталося із зором. Так, примарилось йому, наче голова арештанта відпливла десь, а натомість з’явилася інша. На цій плішивій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На чолі була округла виразка, що роз’їдала шкіру й була змащена мастю. Запалий беззубий рот із звислою нижньою вередливою губою. Пилатові здалося, що щезли рожеві колони балькона й покрівлі Єршалаїму вдалині, внизу за садом, і все втопилося довкола в зеленій гущавині капрейських садів. Та й зі слухом сталося щось дивне — ніби вдалині програли негучно й грізно сурми й дуже виразно почувся гугнявий голос, що пихато розтягував слова: «Закон про зневагу величности…»

Думки поточилися короткі, безладні й дивовижні: «Загинув!», потім: «Загинули!..» І якась геть безглузда поміж них про якесь безсмертя, і це безсмертя чомусь нагнало нестерпної туги.

Пилат напружився, прогнав те видиво, повернувся поглядом на балькон, і знову перед ним опинилися очі арештанта.

— Слухай, Га-Ноцри, — промовив прокуратор, дивлячись на Єшуа якось дивно: обличчя прокуратора було грізне, та очі бентежні, — ти коли-небудь казав що про великого кесаря? Відповідай! Казав?.. Чи… не… казав? — протягнув слово «не» трохи довше, ніж це належить на суді, і послав Єшуа в своєму погляді якусь думку, котру начеб хотів навіяти арештантові.

— Правду казати легко й приємно, — зауважив арештант.

— Мені не треба знати, — здушеним, злим голосом озвався Пилат, — приємно чи неприємно тобі казати правду. Та тобі доведеться її казати. Але, кажучи, зважуй кожне слово, якщо не хочеш не тільки неминучої, але й лютої смерти.

Ніхто не знає, що сталося з прокуратором Юдеї, тільки він дозволив собі піднести руку, неначе затуляючись від соняшного проміння, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові якийсь натяк у погляді.

— Отже, — казав він, — відповідай, чи знаєш такого Юду з Киріята, і що саме ти казав йому, якщо казав, про кесаря?

— Було це так, — охоче став розповідати арештант, — позавчора увечері я познайомився біля храму з одним молодим чоловіком, котрий назвав себе Юдою з міста Киріяту. Він запросив мене до свого дому в Нижньому Місті й пригостив…

— Добрий чоловік? — запитав Пилат і диявольський вогонь блиснув йому в очах.

— Дуже добрий і допитливий чоловік, — потвердив арештант, — він виказав превелику цікавість до моїх думок, пригостив мене вельми щиро…

— Світильники засвітив… — крізь зуби в тон арештантові промовив Пилат, і очі його при цьому мерехтіли.

— Так, — трохи здивувавшись з обізнаности прокуратора, вів далі Єшуа, — попросив мене висловити свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.

— І що ж ти сказав? — запитав Пилат. — Або ж ти відповіси, що забув те, що казав? — але в тоні Пилата була вже безнадія.

— Між іншим я казав, — розповідав арештант, — що усяка влада є насильством над людьми й що настане час, коли не буде влади ні кесарів, ні будь-якої іншої влади. Людина перейде до царства істини й справедливости, де взагалі не буде потрібна жодна влада.

— Далі!

— Далі нічого не було, — сказав арештант, — тут надбігли люди, стали в’язати мене й повели до в’язниці.

Секретар, стараючись не пропустити жодного слова, швидко креслив на пергамені слова.

— На світі не було, немає й не буде ніколи величнішої та прекраснішої для людей влади, ніж влада імператора Тиверія! — зірваний і хворий голос Пилата розрісся.

Прокуратор чомусь із ненавистю дивився на секретаря та конвой.

— І не тобі, божевільний злочинцю, розводитися про неї! — Тут Пилат вигукнув: — Вивести конвой з балькону! — І, повернувшись до секретаря, додав: — Залиште мене зі злочинцем наодинці, тут державна справа.

Конвой підніс списи і, розмірено грюкаючи підкутими каліґами, пішов з балькона до саду, а за конвоєм пішов і секретар.

Мовчанку на бальконі якусь часину порушувала тільки пісня води у фонтані. Пилат бачив, як здувалась над цівочкою водяна тарілка, як відламувались її краї, як падали струмінцями.

Першим заговорив арештант: