Майстер і Маргарита - Страница 87

К оглавлению

Нарешті Волянд заговорив, усміхнувшись, через що його іскристе око ніби спалахнуло:

— Вітаю вас, королево, і прошу вибачити мені за моє домашнє вбрання.

Голос Волянда був так низьким, що на деяких словах давав відтяг у харчання.

Волянд узяв з постелі довгу шпагу, нахилившись, поворушив нею під ліжком і сказав:

— Вилазь! Партія відміняється. Прибула гостя.

— Нізащо, — тривожно свиснув по-суфлерськи над вухом Маргарити Коров’єв.

— Нізащо… — почала Маргарита.

— Мессір… — дихнув Коров’єв у вухо.

— Анізащо, мессіре, — подолавши себе, тихо, але ясно відповіла Маргарита і, усміхнувшись, додала: — Благаю вас не переривати партії. Я гадаю, що шахові журнали заплатили б чималі гроші, якби мали змогу її опублікувати.

Азазелло тихо й прихильно крекнув, а Волянд, уважно поглянувши на Маргариту, зазначив, як наче сам до себе:

— Так, має рацію Коров’єв! Як химерно тасується колода! Кров!

Він простягнув руку й поманив до себе Маргариту. Та підійшла, не чуючи підлоги під босими ногами. Волянд поклав свою тяжку, немов кам’яну, і водночас гарячу, як вогонь, руку на плече Маргарити, шарпнув її до себе й посадив на ліжко поруч із собою.

— Ну, як ви вже так чарівно люб’язні, — промовив він, — а я ні на що інше й не сподівався, то будьмо без церемоній, — і він знову схилився до краю ліжка й крикнув: — Чи довго триватиме цей балаган під ліжком? Вилізай, окаянний ґансе!

— Коня не можу знайти, — придушеним та фальшивим голосом озвався з-під ліжка кіт, — поскакав десь, а замість нього якась жаба трапляється.

— Чи не гадаєш ти, що стоїш на ярмарчаній площі? — удаючи розгніваного, питав Волянд. — Ніякої жаби не було під ліжком! Облиш ці дешеві фокуси для Вар’єте. Якщо негайно не з’явишся, ми вважатимемо, що ти здався, клятий дезертире.

— Нізащо, мессіре! — заревів кіт і тієї ж миті виліз з-під ліжка, тримаючи в руці коня.

— Рекомендую вам… — почав був Волянд і сам себе перебив: — Ні, бачити не можу цього блазня. Подивіться лишень на що він обернув себе під ліжком.

Стоячи на задніх лапах, замурзаний пилюкою кіт тим часом розкланювався перед Маргаритою. Тепер на шиї в кота з’явилася біла фрачна краватка бантиком, а на грудях перламутровий дамський бінокль на ремінці. Крім того, вуса кота були визолочені.

— Ну що ж це таке! — вигукнув Волянд. — Навіщо ти позолотив вуса? І на якого дідька тобі потрібна краватка, як на тобі немає штанів?

— Штани котові не годяться, мессіре, — з великою гідністю відповідав кіт. — Чи не накажете мені узути ще й чоботи? Кіт у чоботях буває лише в казках, мессіре. Та чи бачили ви коли кого на балю без краватки? Я не годен опинитися в комічному становищі та ризикувати тим, що мене витурять геть утришия! Кожен чепурить себе, чим може. Вважайте, що сказане стосується також до бінокля, мессіре!

— Але ж вуса?..

— Не розумію, — сухо заперечив кіт, — чому, голячись сьогодні, Азазелло та Коров’єв могли посипати себе білою пудрою, а чим вона краща від золотої? Я напудрив вуса, та й годі! Інша мова була б, якби я поголився! Голений кіт — це таки справді неподобство, тисячу разів ладен визнати це. Та взагалі, — тут голос кота ображено здригнувся, — я бачу, що до мене застосовують якість прискіпування, і бачу, що переді мною постала серйозна проблема — чи бути мені взагалі на балю? Що скажете мені на це, мессіре?

І кіт з образи так роздувся, що здавалося, ще мить, і він лусне.

— Ах, крутію, крутію, — хитаючи головою, казав Волянд, — щоразу, як партія його в безнадійному стані, він починає баки забивати, немов останній махляр на мосту. Сідай негайно й облиш цю словесну базгранину.

— Я сяду, — відповів кіт, сідаючи, — але маю заперечення проти останнього. Мої слова являють собою аж ніяк не базгранину, як оце ви дозволяєте собі висловлюватися в присутності дами, а низку щільно впакованих силогізмів, які гідно поцінували б такі знавці, як Секст Емпірик, Марціян Капелла, а може, хтозна, й сам Аристотель.

— Шах королю, — сказав Волянд.

— Гаразд, гаразд, — озвався кіт і став у бінокль дивитись на шахівницю.

— Отже, — звернувся до Маргарити Волянд, — рекомендую вам, донно, мій почет. Оцей, що корчить дурня — кіт Бегемот. З Азазеллом і Коров’євим ви вже познайомились, служницю мою Геллу рекомендую. Проворна, кмітлива, і немає такої послуги, якої вона не зуміла б надати.

Красуня Гелла всміхнулася, звернувши до Маргарити свої зеленясті очі, не перестаючи зачерпувати пригорщею мазь та накладати її на коліно.

— Оце й все, — закінчив Волянд і зморщився, коли Гелла надто міцно стиснула його коліно, — товариство, як ви бачите, невелике, змішане й нелукаве. — Він замовк і став повертати перед собою свого глобуса, зробленого так майстерно, що сині океани на ньому ворушилися, а шапка на полюсі лежала, як справжня, крижана й сніжна.

На шахівниці тим часом діялося замішання. Геть засмучений король тупцював на клітці, у відчаї здіймаючи руки. Три білі пішаки-ляндскнехти з галябардами розгублено дивились на офіцера, що розмахував шпагою й показував уперед, де на суміжних клітках, білій та чорній, виднілися чорні вершники Волянда на двох баских конях, що копитами кресали клітки.

Маргариту надзвичайно зацікавило і вразило те, що шахові фігури були живі.

Кіт, відставивши від очей бінокля, тихенько підштовхнув свого короля у спину. Той у відчаї затулив обличчя руками.

— Кепська справа, дорогий Бегемоте, — тихо сказав Коров’єв ядучим голосом.