Майстер і Маргарита - Страница 49

Іван якось зніяковіло покрехтів, але нічого не сказав.

— Настали зовсім безрадісні дні. Роман був написаний, більше робити було нічого, і ми обидвоє жили тим, що сиділи на килимку на підлозі біля груби й дивилися у вогонь. А втім, тепер ми більше розлучалися, ніж раніше. Вона стала ходити на прогулянки. А зі мною трапилася оригінальність, як нерідко бувало в моєму житті… В мене несподівано завівся приятель. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний сходитися з людьми, маю чортову дивакуватість: сходжуся з людьми туго, недовірливий, підозрілий. І—уявіть собі, при цьому обов’язково мені пролазить в душу хтось непередбачений, несподіваний і зовнішньо чорти його знають на що схожий, і саме він мені більше за всіх і сподобається.

Так от, у той клятий час прочинилася хвірточка нашого садка, день ще, пам’ятаю, був такий приємний, осінній. Їїне було вдома. І крізь хвірточку увійшов чоловік, він прийшов до будинку в якійсь справі до мого забудовника, тоді зійшов у садок і якось дуже хутко зазнайомився зі мною. Відрекомендувався він мені журналістом. Сподобався він мені настільки, уявіть, що я його й досі згадую й сумую за ним. Далі — більше, він занадився до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що живе поруч зі мною приблизно в такій самій квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе якось не зазивав. Дружині моїй він не сподобався вкрай. Та я заступився за нього. Вона сказала:

— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що ця людина справляє на мене враження гидотне.

Я розсміявся. Так, але чим, власне кажучи, він мене принадив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй шухляді, нецікава. Такий сюрприз у своїй шухляді Альоїзій (так, забув сказати, що мого нового знайомого було звати Альоїзій Могарич) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і певен, що ніде не зустріну людину такого розуму, який мав Альоїзій. Якщо я не розумів сенсу якої-небудь нотатки в газеті, Альоїзій пояснював мені її буквально за одну хвилину, причому видать було, що пояснення це не справляло йому анінайменшого клопоту. Те саме з життєвими явищами та питаннями. Та й це ще не край. Підкорив мене Альоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не вгамувався, доки не ублагав мене прочитати йому мій роман увесь, від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся вельми похвально, але з убивчою точністю, немов бувши присутнім при цьому, переказав усі завваги редактора, дотичні цього роману. Він влучав із ста разів сто разів. Крім того, він абсолютно точно пояснив мені, і я здогадувався, що це несхибно, чому мій роман не міг бути надрукованим. Він упрост казав: розділ такий чи такий йти не може…

Статті, завважте, не припинялися. З перших з них я сміявся. Та що більше їх з’являлося, то більше змінювалось моє ставлення до них. Другою стадією була стадія здивування. Щось на рідкість фальшиве й непевне чулося буквально в кожному рядку цих статей, незважаючи на їхній грізний та упевнений тон. Мені усе здавалося, — і я не міг цього позбутися, — що автори цих статей кажуть не те, що вони хочуть сказати, і що їхня лють спричиняється саме цим. А потім, уявіть собі, настала третя стадія — остраху. Ні, не остраху цих статей, зрозумійте, а остраху перед іншими, які не мають жодного стосунку до них чи до роману, речами. Так, наприклад, я став боятися темряви. Словом кажучи, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалося, найпаче як я засинав, що якийсь безмірно гнучкий і холодний спрут своїми мацаками підбирається безпосередньо й впрост до мого серця. І спати мені довелося при вогні.

Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, звісно, не казав, та вона бачила, що зі мною діється щось недоладне), схудла й зблідла, перестала сміятися й усе просила мене вибачити їй за те, що вона радила мені, щоб я надрукував уривок. Вона казала, щоб я кинув усе, поїхав на південь, до Чорного моря, витративши на цю поїздку усі, що залишилися від ста тисяч, гроші.

Вона була дуже настійливою, а я, щоб не перечитись (щось підказувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй зробити це днями. Та вона сказала, що сама візьме мені квитка. Тоді я вийняв усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.

— Навіщо так багато? — здивувалась вона.

Я сказав щось ніби те, що боюся злодіїв і прошу її приберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, уклала до торбинки, стала цілувати мене й казати, що їй легше було б вмерти, аніж залишати мене в такому стані самого, та що на неї чекають, що вона підкоряється безвиході, що прийде завтра. Вона благала мене не боятися нічого.

Це було присмерком, в середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не засвічуючи лямпи. Прокинувся я від почуття того, що спрут тут. Нишпорячи в пітьмі, я ледве зумів засвітити лямпу. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я ліг прихворілим, а прокинувся хворим. Мені раптом здалося, що осіння темрява видушить шибки, увіллється до кімнати і я захлинуся в ній, як у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіла собою. Я зойкнув, і мені здумалося бігти до когось, хоч би до свого забудовника нагору. Я боровся з собою як безумний. Мені стало сил доп’ятися до груби й розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали й дверцята застугоніли, мені мовби попустило… Я кинувся до передпокою й там запалив світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її і став пити вино нахильцем. Від цього страх притупився дещо — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника й повернувся до груби. Я розчинив дверцята, аж жар став пашіти мені в обличчя й руки, і шепотів: