Майстер і Маргарита - Страница 35

— Кого? Варенуху? Його немає. Вийшов з театру.

— Задзвони ти, будь ласка, Лиходєєву ще раз, — роздратовано сказав Римський.

— Та нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає в квартирі.

— Чорт знає що таке, — сичав Римський, клацаючи на лічильній машинці.

Двері розчинились, і капельдинер утягнув грубу паку щойно надрукованих додаткових афіш. На зелених аркушах червоними літерами було надруковано:

СЬОГОДНІ Й ЩОДНЯ В ТЕАТРІ ВАР’ЄТЕ

ПОНАД ПРОГРАМОЮ:

ПРОФЕСОР ВОЛЯНД

СЕАНСИ ЧОРНОЇ МАГІЇ З ПОВНИМ ЇЇ ВИКРИТТЯМ

Варенуха, відступивши від афіші, накинутої ним на макет, помилувався нею й загадав капельдинерові негайно пустити усі примірники на розклеювання.

— Хороше, прикмітно, — зазначив Варенуха по виході капельдинера.

— А мені вкрай не до вподоби ця витівка, — злісно поглядаючи на афішу крізь рогові окуляри, бурчав Римський, — та й взагалі я дивуюся, як йому дозволили це поставити.

— Ні, Григорію Даниловичу, не кажи, це дуже витончений крок. Тут уся сіль у викритті.

— Не знаю, не знаю, жодної соли тут немає, і завжди він вмудрує щось таке! Хоч би показав того мага. Ти сам його бачив? І де він його викопав, чорти його знають!

З’ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Учора Стьопа («як навіжений», мовляв Римський) примчав до фіндиректора з написаною вже чернеткою договору, відразу звелів її переписати й видати гроші. Й маг той накивав п’ятами, і ніхто його не бачив, крім самого Стьопи.

Римський витяг годинника, побачив, що той показує п’ять хвилин на третю, й геть оскаженів. І справді! Лиходєєв дзвонив десь об одинадцятій годині, сказав, що прийде за пів години, та не тільки не прийшов, але й з квартири зник!

— Мені ж робота стоїть! — вже гарчав Римський тицяючи пальцем в купу непідписних паперів.

— Чи, бува, не потрапив він, як Берліоз, під трамвай? — мовив Варенуха, тримаючи коло вуха слухавку, з якої чулися густі, тривалі й згола безнадійні сигнали.

— А добре б було… — ледь чутно крізь зуби сказав Римський.

Цієї самої миті увійшла до кабінету жінка у форменій куртці, в кашкеті, у чорній спідниці та в тапках. З малої суминки на пасі жінка дістала біленького квадратика й зошита й запитала:

— Де тут Вар’єте? Надблискавка вам. Розпишіться.

Варенуха чиркнув якусь закарлючку в зошиті в жінки, і щойно двері за нею затріснулися, розкрив квадратика.

Прочитавши телеграму, він закліпав очима й передав квадратика Римському.

У телеграмі було надруковано таке: «Ялти Москву Вар’єте Сьогодні пів дванадцяту карний розшук з’явився шатен нічній сорочці штанях без чобіт психічний назвався Лиходєєвим директором Вар’єте Телеграфуйте ялтинський розшук де директор Лиходєєв».

— Тиць, моя радість! — вигукнув Римський і додав: — Ще сюрприз!

— Лжедимитрій, — сказав Варенуха й заговорив до слухавки телефону: — Телеграф? Рахунок Вар’єте. Прийміть надблискавку… Ви чуєте?.. «Ялта, карний розшук… Директор Лиходєєв Москві Фіндиректор Римський»…

Незалежно від повідомлення про ялтинського самозванця, Варенуха знову заходився телефоном розшукувати Стьопу абиде і, природна річ, ніде його не знайшов.

Саме тоді як Варенуха, тримаючи в руках слухавку, розмірковував, де б йому іще задзвонити, увійшла та сама жінка, що принесла й першу блискавку, і вручила Варенусі нового конвертика. Квапливо розкривши його, Варенуха прочитав надруковане й свиснув.

— Чого іще? — нервово сіпнувшись, запитав Римський.

Варенуха мовчки подав йому телеграму, й фіндиректор побачив у ній слова: «Благаю вірити кинутий Ялти гіпнозом Волянда телеграфуйте блискавкою карному розшуку потвердження особи Лиходєєв».

Римський і Варенуха, торкаючись один одного головами, перечитували телеграму, а перечитавши, мовчки втупилися один на одного.

— Громадяни! — раптом розсердилась жінка. — Розписуйтесь, а тоді вже будете мовчати досхочу! Я ж блискавки розношу.

Варенуха, не зводячи очей з телеграми, криво розчеркнувся в зошиті, й жінка зникла.

— Ти ж із ним на початку дванадцятої розмовляв телефоном? — украй спантеличено промовив адміністратор.

— Та сміх казати! — пронизливо закричав Римський. — Розмовляв чи не розмовляв, та не може він бути зараз у Ялті! Це смішно!

— Він п’яний… — сказав Варенуха.

— Хто п’яний? — спитав Римський, і знову обидва утупилися один в одного.

Що телеграфував з Ялти якийсь самозванець або божевільний, в цьому сумнівів не було; та от що було дивне: звідки ж ялтинський містифікатор знає Волянда, який заледве вчора приїхав до Москви? Звідки він знає про зв’язок між Лиходєєвим та Воляндом?

— «Гіпнозом…» — повторював Варенуха слово з телеграми. — Звідки ж йому відомо про Волянда? — він покліпав очима й раптом скрикнув рішуче: — Та ні, дурниці, дурниці, дурниці!

— Де він зупинився, той Волянд, чорт його забирай? — запитав Римський.

Варенуха відразу зв’язався з інтуристівським бюром і, на превеликий подив Римського, повідомив, що Волянд зупинився в квартирі Лиходєєва. Накрутивши затим номер лиходєївської квартири, Варенуха довго слухав, як густо гуде в слухавці. Серед цих гудків звідкілясь здалека почувся тяжкий, похмурий голос, що проспівав: «… скали, мой пріют…» — і Варенуха вирішив, що до телефонної мережі кудоюсь прорвався голос із радіотеатру.

— Не відповідає квартира, — сказав Варенуха, відкладаючи слухавку на важіль, — спробувати хіба що подзвонити ще…