Майстер і Маргарита - Страница 3

Іноземець пройшов побіч лави, на якій містилися редактор і поет, скоса зиркнув на них, зупинився й раптово вмостився на сусідній лавці, кроків за два від приятелів.

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не гаряче йому в рукавичках».

А іноземець обвів поглядом високі кам’яниці, що квадратом облягали став, причому стало помітно, що бачить він цю місцину вперше й що вона його зацікавила.

Він зачепився поглядом за горішні поверхи, які сліпучо відбивали в шибках поламане сонце, що назавжди відходить від Михайла Олександровича, потім перевів його додолу, де шибки почали темніти надвечірнім присмерком, з чогось поблажливо посміхнувся, примружився, руки поклав на держак, а підборіддя на руки.

— Ти, Йване, — казав Берліоз, — дуже добре й сатирично зобразив, наприклад, народження Ісуса, сина Божого, але ж уся сіль у тому, що ще перед Ісусом народився цілий ряд синів Божих, як, скажімо, фінікійський Адоніс, фригійський Аттіс, перський Митра. Коротко ж кажучи, жоден з них не народжувався, і нікого не було, в тому числі й Ісуса, і треба, щоб ти, замість народження чи, скажімо, приходу мудреців, описав безглузді плітки про це народження. Бо ж воно виходить із твоєї оповіді, що він таки справді народився!..

Тут Бездомний надався був спинити гикавку, яка геть його замучила, затамував подих, через що гикнув ще болісніше та гучніше, і цієї ж миті Берліоз урвав свою мову, бо іноземець раптом підвівся й попрямував до письменників.

Ті поглянули на нього з подивом.

— Пробачте мені будь ласка, — підійшовши, промовив він з іноземним акцентом, та не псуючи слів, — що я, хоч ми й не знайомі, дозволяю собі… але предмет вашої вченої бесіди настільки цікавий, що…

Тут він чемно зняв берета, і друзям не стало іншої ради, як підвестися та вклонитися.

«Ні, радше француз…» — подумав Берліоз.

«Поляк?..» — подумав Бездомний.

Слід додати, що на поета іноземець з перших слів справив огидне враження, а Берліозові радше сподобався, тобто не те щоби сподобався, а… як би висловитись… зацікавив, чи що.

— Дозвольте мені присісти? — чемно попросив іноземець, і приятелі якось мимоволі розсунулися; іноземець вправно вмостився поміж ними й відразу встряв у розмову.

— Якщо я не змилив слухом, ви зволили казати, що Ісуса не було на світі? — запитав іноземець, звертаючи до Берліоза своє ліве зелене око.

— Ні, ви не змилили слухом, — ґречно відповів Берліоз, — саме це я й казав.

— Ох, як цікаво! — вигукнув іноземець.

«І якого дідька йому треба?» — подумав Бездомний і насупився.

— А ви погоджувались із вашим бесідником? — запитав невідомець, обернувшись праворуч до Бездомного.

— На всі сто! — потвердив той, бо полюбляв висловлюватися пишномовно й фігурально.

— Оттака ловися! — вигукнув непрошений співрозмовець і, чомусь злодійкувато озирнувшись та приглушивши свій низький голос, сказав: — Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, поза всім іншим, ще й не вірите в Бога? — Він зробив наполохані очі й докинув: — Клянусь, я нікому не скажу.

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь осміхнувшись перелякові інтуриста, відказав Берліоз, — та про це можна говорити цілком вільно.

Іноземець відкинувся на опертя лавки й запитав, аж проскавучавши з цікавости:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — усміхаючись відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: «Ото причепився, заграничний шпак!»

— Ох, яка розкіш! — вигукнув дивний іноземець і закрутив головою, поглядаючи то на одного, то на другого літерата.

— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — з дипломатичною поштивістю сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестала вірити казкам про Бога.

Тут іноземець встругнув таку штуку: встав і потиснув здивованому редакторові руку, мовивши при цьому слова:

— Дозвольте подякувати вам від усієї душі!

— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши, довідався Бездомний.

— За дуже важливе повідомлення, що мені, як мандрівникові, безмірно цікаве, — промовисто піднявши пальця, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, мабуть, справді-таки справило на мандрівника сильне враження, тому що він наполохано обвів очима кам’яниці, неначе побоюючись у кожному вікні побачити по атеїстові.

«Ні, не англієць він…» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він так насобачився говорити по-руській, от що цікаво!» — і знову насупився.

— Та дозвольте вас запитати, — по тривожному роздумі заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами буття Божого, котрих, як відомо, існує цілих п’ять?

— Овва! — з жалем відказав Берліоз, — Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Бож погодьтеся, що в сфері розуму жодного доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — скрикнув іноземець. — Браво! Ви повністю повторили думку невгамовного старого Імануїла з цього приводу. Та от курйоз: він дощенту зруйнував усі п’ять доказів, а по тому, наче глузуючи з самого себе, спорудив власний шостий доказ!

— Доказ Канта, — витончено всміхнувшись, заперечив освічений редактор, — так само непереконливий. І недарма Шиллер казав, що кантівські міркування з цього приводу можуть задовольнити хіба що рабів, а Штраус просто кепкував з цього доказу.

Берліоз говорив, а сам водночас думав: «Та все ж таки, хто він такий? І чому він так добре говорить руською?»

— Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! — геть несподівано бовкнув Іван Миколайович.