Майстер і Маргарита - Страница 21

І привид, пройшовши крізь отвір трельяжу, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — славнозвісний поет.

Він був босоніж, у роздертій білястій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколена паперова іконка зі стертим зображенням якогось святого, і в смугастих білих кальсонах. У руці Іван Миколайович ніс засвічену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича була щойно обдерта. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запанувала на веранді. Було видно, як в одного з офіціянтів пиво ллється з похиленого на бік кухля на підлогу.

Поет підніс свічку над головою й гучно сказав:

— Здорові були, другове! — тоді зазирнув під найближчий столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут немає!

Почулися два голоси. Бас сказав безжалісно:

— Готове діло. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переполоханий, вимовив слова:

— А як оце міліція пропустила його вулицями в такому стані?

Це Іван Миколайович почув і озвався:

— Двічі хотіли затримати, у Скатертному й тут, на Бронній, та я махнув через паркан і, бачите, щоку обдер! — Тут Іван Миколайович підніс свічку й вигукнув: — Брати по літературі! (Охриплий голос його зміцнів і став запальнішим.) Слухайте мене усі! Він з’явився! Ловіть-но його негайно, бо ж він накоїть нечуваного лиха!

— Що? Що? Що він сказав? Хто з’явився? — залунали голоси з усіх боків.

— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант зараз вбив на Патріярших Мишу Берліоза.

Тут із внутрішньої залі посунув на веранду народ, навколо Іванового вогню з’юрмився натовп.

— Пробачте, пробачте, скажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий та чемний голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?

— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, озвався Іван.

— А як його на прізвище? — тихо спитали на вухо.

— То ж бо то прізвище! — тужливо вигукнув Іван. — Знати б мені прізвище! Не розгледів я прізвища на візитівці… Пам’ятаю тільки першу літеру «Ве», на «Ве» прізвище! Яке ж це прізвище на «Ве»? — схопившись рукою за лоба, сам в себе запитав Іван і раптом забурмотів: — Ве, ве, ве! Ва… Во… Вашнер? Ваґнер? Вайнер? Веґнер? Вінтер? — волосся на голові Івана стало їздити з натуги.

— Вульф? — жалісно вигукнула якась жінка.

Іван розсердився.

— Дурепа! — скричав він, шукаючи очима ту, що вигукнула. — До чого тут Вульф? Вульф ні в чому не винний! Во, во… Ні! Так не згадаю! А тепер от що, громадяни: дзвоніть зараз до міліції, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: один довгий, картатий… пенсне луснуло… і кіт чорний, гладкий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова… Чую, що він тут!

Іван запав у неспокій, розштовхав усіх округ себе, став розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і зазирати під столи. Тут почулося слово: «Лікаря!» — і чиєсь лагідне м’ясисте обличчя, голене й вгодоване, у рогових окулярах, з’явилось перед Іваном.

— Товаришу Бездомний, — промовило це обличчя ювілейним голосом, — заспокойтеся! Ви засмучені смертю усіма нами улюбленого Михайла Олександровича… ні, просто Миші Берліоза. Ми це все прекрасно розуміємо. Вам треба спокою. Зараз товариші проведуть вас до ліжка, і ви забудетесь…

— Ти, — вишкірившись, перебив Іван, — чи розумієш, що треба зловити професора? А ти лізеш до мене зі своїми дурницями! Кретин!

— Товаришу Бездомний, даруйте, — відповіло обличчя, червоніючи, задкуючи і вже каючись, що устряло до цієї справи.

— Ні, вже кому-кому, а тобі ніколи не подарую, — з тихою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома спотворила його лице, він швидко переклав свічку з правої руки до лівої, широко розмахнувся і луснув чуле обличчя у вухо.

Тут здогадались накинутися на Івана — і накинулись. Свічка згасла, й окуляри, що зіскочили з обличчя, були миттєво розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, чутний, на загальну спокусу, аж на бульварі, і став захищатися. Задзеленчав, падаючи зі столів, посуд, заверещали жінки.

Поки офіціянти в’язали поета рушниками, в роздягальні йшла розмова між командиром бриґа та швайцаром.

— Ти бачив, що він у підштанках? — холодно питав пірат.

— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — трясучись, відповідав швайцар, — як оце я можу їх не впустити, як вони — член МАССОЛІТу?

— Ти бачив, що він у підштанках? — повторював пірат.

— Згляньтеся, Арчибальде Арчибальдовичу, — багряніючи, казав швайцар, — що ж я можу робити? Сам розумію, на веранді дами сидять…

— Дами тут ні до чого, дамам воно байдуже, — відповів пірат, буквально спалюючи швайцара очима, — а от міліції не байдуже! Людина в спідньому може рухатися вулицями Москви лише в одному разі, якщо йде в супроводі міліції, і лише до одного місця — до відділення міліції. А ти, якщо швайцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, маєш не гаючи ані миті, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?

Тут очманілий швайцар почув долітаюче з веранди гупання, биття посуду та жіноче лементування.

— Що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.

Шкіра на обличчі швайцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому приверзлося, що чорне волосся, тепер зачесане на проділ, вкрилося вогняним шовком. Зникли плястрон і фрак, і за ремінним пасом виникло руків’я пістоля. Швайцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. На власні очі він бачив свій власний вивалений язик та безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плескіт хвилі за бортом. Коліна швайцарові підточилися. Та тут флібустьєр зласкавився до нього і погасив свій гострий погляд.