Майстер і Маргарита - Страница 17

Іван Миколайович засмутився, та не надовго, бо нараз зміркував, що професор неодмінно повинен опинитися в будинку № 13 і неодмінно в квартирі 47.

Удершись до під’їзду, Іван Миколайович злетів на другий поверх, відразу натрапив на цю квартиру й подзвонився нетерпляче. Чекати довелось недовго: двері Іванові відчинила якась дівчинка років п’яти і, нічого не питаючи в зайди, відразу пішла собі десь.

У величезному, вкрай занехаяному передпокої, слабо освітленому малесенькою вугільною жарівкою, під високою, чорною від бруду стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, оббита залізом, а на полиці над вішалом лежала зимова шапка, і її довгі вуха звисали додолу. За одними з дверей гучний чоловічий голос в радіоапараті сердито кричав щось віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився за незнайомих обставин, і просто подався до коридору, міркуючи так: «Він, певна річ, сховався у ванній». У коридорі було поночі. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку стьожку світла знизу під дверима, намацав ручку й несильно шарпнув її. Гачок відскочив, і Іван опинився саме у ванній, і подумав про те, що йому пощастило.

Та пощастило не так, як би треба було! На Івана дмухнуло вогким теплом, і, при світлі вугілля, що тліло в колонці, він розгледів великі ночви, що висіли на стіні, і ванну, усю в чорних страхітних плямах по збитій емалі. Так от, у цій ванні стояла гола громадянка, уся в милі і з мачулкою в руках. Вона короткозоро прищулилась на напасника Івана і, очевидно, обмилившись в пекельному освітленні, сказала тихо й весело:

— Кирюшко! Годі швендяти! Ви що, здуріли?.. Федір Іванич зараз повернеться. Ану геть звідси! — і махнула на Івана мачулкою.

Непорозуміння було в наявності, і винен у ньому був, певна річ, Іван Миколайович. Та визнавати цього він не схотів і, вигукнувши докірливо: «Ач, розпусниця!..» — відразу чомусь опинився на кухні. У ній нікого не виявилося, й на плиті у пітьмах стояло безмовно близько десятка згаслих примусів. Один місячний промінь, просочившись крізь запорошене, роками не витиране вікно, скупо освітлював той кут, де в пилу та павутинні висіла забута ікона, з-поза кіоту якої виставали кінці двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла пришпилена маленька — паперова.

Нікому не відомо, яка тут думка заволоділа Іваном, та тільки, перш ніж вибігти на чорний хід, він привласнив одну з цих свічок, а також і паперову іконку. Разом із цими предметами він покинув невідому квартиру, щось мурмочучи, стидаючись на думку про те, чого він щойно зазнав у ванній, несамохіть силкуючись вгадати, хто був той нахабний Кирюшка та чи не йому належить огидна шапка з вухами.

У безлюдному та безрадісному провулку поет озирнувся, шукаючи втікача, та того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав самому собі:

— Ну звісно ж, він на Москві-ріці! Вперед!

Годилося б, мабуть, запитати в Івана Миколайовича, чого це він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не де-небудь в іншому місці. Та горе в тому, що запитати було нікому. Мерзенний провулок був абсолютно порожній.

За найкоротший час можна було побачити Івана Миколайовича на гранітних сходинах амфітеатру Москви-ріки.

Знявши з себе одежу, Іван доручив її якомусь приємному бороданеві, що палив самокрутку біля подертої білої толстовки та розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, щоб охолонути, Іван ластівкою шубовснувся у воду. Йому аж дух забило, такою холодною була вода, і промайнула навіть думка, що, гляди, не вдасться вихопитись на поверхню. Проте вихопитись вдалося, і, відсапуючись та пирхаючи, з круглими з жаху очима, Іван Миколайович став плавати в чорній, що відгонила нафтою, воді, між поламаних зиґзаґів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де зосталося під охороною бороданя його вбрання, з’ясувалося, що викрадено не лише друге, але й перший, тобто сам бородань. Саме на тому місці, де була купа вбрання, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка та пачка сірників. Погрозивши в безсилій люті комусь удалечінь кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.

Тут його стали непокоїти два міркування: перше, це те, що зникло посвідчення МАССОЛІТу, з яким він ніколи не розлучався, і, друге, чи вдасться йому в такому вигляді безперешкодно пройти Москвою? Усе ж таки в кальсонах… Правда, яке кому діло, але ж не трапилось би якої причіпки чи затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсонів там, де вони застібалися коло кісточки в розрахунку на те, що, може, в такому вигляді вони обудуться за літні штани, забрав іконку, свічку та сірники й рушив, сказавши сам собі:

— До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там.

Місто вже жило вечірнім життям. В куряві пролітали, вибрязкуючи ланцюгами, вантажівки, і на плятформах їхніх, на мішках, розкинувшись догоричерева, лежали якісь чоловіки. Усі вікна були розчинені. У кожному з цих вікон палав вогонь під помаранчевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, із усіх підворіть, з дахів та горищ, з підвалів та дворів виривалося хрипке ревіння полонезу з опери «Євгеній Онєгін».

Побоювання Івана Миколайовича вповні справдились: перехожі звертали на нього увагу, і сміялися і оберталися. Внаслідок цього він вирішив покинути великі вулиці й пробиратися провулками, де люди не такі настирні, де менше шансів, що причепляться до босої людини, допікаючи її запитаннями про кальсони, які вперто не хотіли стати схожими на штани.

Іван саме так і зробив і поринув у таємничу тканку арбатських провулків і став пробиратися попід мурами, кидаючи наполоханим оком, щохвилини озираючись, час від часу ховаючись у під’їздах та уникаючи перехресть із світлофорами, шикарних дверей посольських садиб.