Майстер і Маргарита - Страница 165

165

269

Це Микола Іванович, з ходи пізнаю… — Ознаки цього персонажу (портретні риси, манера поведінки, службове положення) свідчать про зіставлення його з Миколою Івановичем Бухаріним (1888–1938). Учасник революцій 1905–1907 та 1917 рр. У 1917–1918 рр. лідер «лівих комуністів», у 1918–1929 редактор газети «Правда», одночасно (1919–1929) член Виконкому Комінтерну, у 1929–1932 рр. член Президії Вищого совєту народного господарства СССР, з 1932 член колегії Наркомважпрому, у 1934–1937 рр. редактор газети «Ізвєстія». Член ЦК ВКП(б) у 1917–1934 рр., член Політбюра ЦК у 1924–1929 рр., член Всеросійського Центрального виконавчого комітету та Центрального виконавчого комітету СССР, академік АН СССР (з 1928). Наприкінці 20-х років виступив проти застосування надзвичайних заходів при проведенні колективізації та індустріалізації, що було оголошено «правим відхилом у Всеросійській КП(б)». Проводив жорстоку антирелігійну політику. Редактор Большої Совєтської енциклопедії. У 1938 р. був страчений за вироком у справі «антисовєтського правотроцькистського центру» (див. прим. , ). Реабілітований посмертно.

Поведінка Миколи Івановича при зустрічі з Маргаритою та залицяння до Наталі пародіює хтивість «улюбленця партії», «Бухарчика», відомого не лише у вузькому партійному колі ловеласа, до прекрасної статі, (див. прим. ). Це натяк не лише на адресу Бухаріна: у 20-і — на початку 30-х років практично всі представники большевицької еліти повиганяли своїх старих жінок та побрали молодих, гарніших; усі вони мешкали у віллах (Бухарін останні роки життя мешкав у Кремлі). Бухарін одружився 1934 р. третім шлюбом з двадцятирічною красунею Ганною Михайлівною Ларіною.

270

…помпезне громадище восьмиповерхового, видно, щойно зведеного будинку <…> «Будинок Драмліту». <…> «Будинок Драматурга та Літерата»… — Опис «помпезного громадища восьмиповерхового, видно, щойно зведеного будинку» наводить на так званий «Письменницький дім» (Писательский дом) — великий житловий комплекс, збудований у Москві 1937 р. за проектом архітекта І. І. Ніколаєва в дусі сталінської архітектури спеціяльно для письменників та діячів культури при Лаврушинському провулку (№ 17/5), біля Ординського сліпого завулка (тупика) та Большого Толмачовського провулка, навпроти Третяківської ґалерії. Ці дані, мабуть, маркують час написання фраґменту.

271

…побачила людину, яка у паніці нап’яла на себе протигаза. — Цей маленький штрих характеризує атмосферу постійного та тотального нагнітання совєтською владою масового військового психозу, мілітаризації населення, коли кожний громадянин повинен був мати протигаза та проходити регулярне індивідуальне та групове навчання з протиповітряної та протихемічної оборони (ПВХО). Учбові тривоги часто й надовго виводили з ладу нормальне життя. Більш розлого ця атмосфера описана в романі І. Ільфа та Є. Петрова «Золотой теленок», який вийшов у 1931–1933 рр. (И. Ильф, Е. Петров. Собрание сочинений. Т. 2. — Москва: Гос. изд-во худ. лит., 1961. — С. 251–258).

272

Королево моя французька… — Тут і далі Маргарита в постаті відьми часто ототожнюється з французькою королевою Маргаритою Валюа (Marguerite de Valois, 1553–1615), відомою своєю невгамовністю й зухвалістю в коханні та рішучістю вчинків, яку називали також «Перлиною Франції» (Marguerite de France) і «Королевою Марго» (Reine Margot). На користь цього прообразу свідчить те, що серед гостей балю сатани Маргарити Валюа немає — вона сама є хазяйкою балю. В історії Франції відомі ще дві особи королівської крови на ім’я Маргарита: Маргарита Наваррська або Ангулемська (Marguerite de Navarre, Marguerite d’Angoulème, 1492–1549), сестра Франциска І (діда Маргарити Валюа), відома своїм збірником новель «Гептамерон», та Маргарита Французька (1523–1574), дочка того ж Франциска І, дружина герцоґа Савойського. Обидві вони, одначе, своїми особистими якостями не кваліфікуються на участь у балю.

273

Обличчя поважного нижнього мешканця звело в рийку, а руки й ноги виявились із ратичками. — Обставини та опис перетворення Миколи Івановича на кнура живо нагадують сцену з «Метаморфозів» Апулея (кн. 3: 24) та Лукіяна «Лукіян або осел» (розд. 13): по відльоті намащеної господині-відьми, її служниця допомагає намаститись цим мазлом своєму коханцеві, який перетворюється на осла, щоправда, нездатного до польоту (див. прим. ).

274

У виданні 1966–1967 року це речення звучить так: «Я не збираюся летіти на якісь нелеґальні збори!»

275

…товстюх у чорному шовковому циліндрі… — Циліндр (тут) — штивний чоловічий капелюх з вузькими крисами та високим наголовком у формі циліндра; звичайно виготовлявся з шовкової лиснючої тканини.

276

Клодино, та це ж ти, безжурна вдовице? — Ім’я Клодина доволі часто трапляється в європейській літературі ХІХ — ХХ ст., але на участь у балю сатани в романі Булгакова цілком може кваліфікуватися, мабуть, лише «безжурна вдовиця» Клодина Леруж, життя та обставини вбивства якої розслідуються у «кримінальному» романі Еміля Ґаборіо (Émile Gaboriau 1835–1873) «Справа вдови Леруж» (L’affaire Lerouge, 1866). Автор міг запозичити це ім’я також з п’єси Ґете (див. прим. ) «Клодина з Вілла-Белла» (Claudine von Villa Bella. Ein Schauspiel mit Gesang, 1776), за якою Шуберт (див. прим. ) написав оперу о такій самій назві (1815), а також з чотирьох романів Сидоні-Ґабриель Колетт (Sidonie-Gabrielle Colette, 1873–1954) — «Клодина в школі» (Claudine à l’école, 1900), «Клодина в Парижі» (Claudine à Paris, 1901), «Клодина заміжня» (Claudine en ménage, 1902), «Клодина йде» (Claudine s’en va, 1903). Ці популярні твори — чи в перекладі, чи в оригіналі — без сумніву входили в коло читання юного Булгакова. Характеристика «безжурна вдовиця» могла бути взята з оперети Ференца Легара «Весела вдова» (Franz Lehár. Die lüstige Witwe, 1905). У французькій мові слово «вдова» може навіювати страшний спогад про гільйотину (épouser la veuve — бути гільйотинованим). Існує й більш веселий штамп з цим словом — «вдова Кліко» (Veuve Clicot), відома марка шампанського вина.

165