Майстер і Маргарита - Страница 14

Небо над Москвою ніби вицвіло, і дуже виразно було видно у висоті місяць у повні, але ще не золотий, а білий. Дихати стало багато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

«Як це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — зачудовано подумав Бездомний. — Воно он уже й вечір! А може то й не він розповідав, просто я заснув і це все мені наснилося?»

Та слід гадати, що усе ж таки розповідав професор, інакше доведеться припустити, що те саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, уважно приглядаюсь до обличчя іноземця:

— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоча воно аж ніяк не збігається з євангельськими оповістями.

— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, озвався професор, — вже хто-хто, а ви ж бо маєте знати, що геть нічого з того, що написано в Евангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо станемо посилатися на Евангелія як на історичне джерело… — він ще раз осміхнувся, і Берліоз затявся, тому що дослівно те саме він казав Бездомному, йдучи з ним Бронною до Патріярших ставів.

— Це так, — відзначив Берліоз, — та боюся, що ніхто не може потвердити, що й розказане вами діялося насправді.

— О ні! Це може хто потвердити! — починаючи говорити ламаною мовою, надзвичай упевнено озвався професор і несподівано поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті нахилились до нього з обох боків, і він сказав, але вже без усякого акценту, який йому, чорт зна чому, то пропадав, то виникав.

— Річ у тім… — тут професор полохливо озирнувся й промовив пошепки, — що я особисто був присутнім при всьому цьому. І на бальконі був в Понтія Пилата, і в саду, як він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас — нікому анітелень і геть повний секрет!.. Цсс!

Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

— Ви… ви скільки часу в Москві? — тремтливим голосом спитав він.

— Та я щойно, цієї хвилини приїхав до Москви, — розгублено відповів професор, і тут лише приятелі здогадалися поглянути йому як слід в очі й переконалися в тому, що ліве, зелене, в нього згола божевільне, а праве — порожнє, чорне й мертве.

«От тобі все й з’ясувалося! — подумав Берліоз у замішанні. — Приїхав божевільний німець, або щойно збожеволів на Патріярших. Оце історія!»

Так, дійсно з’ясувалося геть усе: і предивний сніданок в покійного філософа Канта, і недоумкуваті слова про соняшникову олію та Анничку, і пророкування про те, що голову буде відрубано, і все інше — професор був божевільний.

Берліоз одразу зміркував, що треба робити. Відкинувшись на опертя лави, він за спиною став показувати на митах Бездомному — не супереч, мовляв, йому, — та розгублений поет цих сигналів не вловив.

— Так, так, так, — збуджено казав Берліоз, — а втім, усе це може бути!.. Навіть дуже може бути, і Понтій Пилат, і балькон, і таке інше… А ви самі приїхали чи з дружиною?

— Сам, сам, я завжди сам, — гірко відповів професор.

— А де ж ваші речі, професоре? — вкрадливо запитував Берліоз, — у «Метрополі»? Ви де зупинилися?

— Я? Ніде, — відповів навіжений німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріярших ставах.

— Як? А… де ж ви будете жити?

— У вашій квартирі, — раптом зухвало відповів божевільний і підморгнув.

— Я… я дуже радий, — забурмотів Берліоз, — але, бігме, в мене вам буде незручно… А в «Метрополі» чудові номери, це першорядний готель…

— А диявола теж немає? — раптом весело поспитав хворий в Івана Миколайовича.

— І диявола…

— Не супереч! — самими губами прошепотів Берліоз, завалюючись за спину професора та ґримасуючи.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї бредні, скрикнув Іван Миколайович не те, що треба. — От морока! Та годі вам психувати!

Тут божевільний зареготав так, що з липи над головами розмовців випурхнув горобець.

— Ну це вже насправді цікаво, — здригаючись від реготу, промовив професор, — що ж це в вас, де не поткнись, нічого немає! — Він перестав реготати раптово і, що цілком зрозуміло за душевної хвороби, після реготу вдався в іншу крайність — роз’ятрився й крикнув суворо: — То, виходить, так-таки й немає?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — бурмотів Берліоз, побоюючись бентежити хворого, — ви посидьте хвилинку тут із товаришем Бездомним, а я лише скочу до рогу, зателефоную, а тоді ми вас проведемо, куди бажаєте. Ви ж бо не знаєте міста…

Плян Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата й сповістити бюро іноземців про те, що от, мовляв, приїжджий з-за кордону консультант сидить на Патріярших ставах у стані явно ненормальному. Так от, слід ужити заходів, бо виходить якась прикра нісенітниця.

— Зателефонувати? Ну що ж, зателефонуйте, — сумно погодився хворий і зненацька гаряче попросив: — Але благаю вас на прощання, повірте бодай у те, що диявол існує! За більше я вас і не прошу. Майте на увазі, що на це існує сьомий доказ, і вже якнайнадійніший! І вам його зараз буде явлено.

— Гаразд, гаразд, — фальшиво-лагідно говорив Берліоз і, підморгнувши засмученому поетові, якому зовсім була не до шмиги думка стерегти божевільного німця, кинувся до того виходу з Патріярших, що міститься на розі Бронної та Єрмолаївського провулка.

А професор відразу ніби одужав і посвітлішав.

— Михайле Олександровичу! — гукнув він наздогін Берліозові.

Той сіпнувся, озирнувся, та погамував себе думкою, що його ім’я та по-батькові відомі професорові так само з яких-небудь газет. А професор прокричав, склавши руки рупором: