Майстер і Маргарита - Страница 135

135

Сидячи на лаві, Іван Миколайович вже відверто розмовляє сам із собою, палить, мружиться то на місяця, то на добре пам’ятного йому турнікета.

З годину чи зо дві проводить так Іван Миколайович. Потім знімається з місця й завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми й невидющими очима йде в арбатські провулки.

Він проходить повз нафтокрамницю, повертає там, де скособочений старий газовий ліхтар, і підкрадається до ґрат, за якими він бачить пишний, але ще не одягнений сад, а в ньому — пофарбовану місяцем з того боку, де виступає ліхтар із тристулковим вікном, і темну з другого — готичну віллу.

Професор не знає, що тягне його до ґрат і хто живе у цій віллі, але знає, що боротися йому із собою в повню годі. Крім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те ж саме.

Він побачить сидячого на лавочці літнього й солідного чоловіка з борідкою, в пенсне і з ледь-ледь поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця. Іванові Миколайовичу відомо, що, помилувавшись місяцем, той, що сидить, неодмінно зверне очі на вікна ліхтаря й упнеться в них, ніби очікуючи, що зараз вони розчиняться й з’явиться на підвіконні щось незвичайне.

Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут треба неодмінно глибше зачаїтися за ґратами, бо ось зараз сидячий стане неспокійно крутити головою, блукальними очима ловити щось у повітрі, залюбовано усміхатися, а потім раптом сплесне руками в якійсь солодкій зажурі, а тоді вже й просто й доволі гучно бурмотатиме:

— Венера! Венера!.. Ех я, дурень!..

— Боги, боги! — стане шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за ґратами й не зводячи розжеврілих очей з таємничого невідомця. — Ось іще одна жертва місяця… Так, це ще одна жертва, як оце я.

А сидячий вестиме далі свою мову:

— Ех я, дурень! Навіщо, навіщо я не полетів із нею? Чого я злякався, старий осел! Папірця виправив! Ех, терпи тепер, старий кретине!

Так триватиме аж доки не грюкне в темній частині дому вікно, не з’явиться в ньому щось білувате й не пролунає неприємний жіночий голос:

— Миколо Івановичу, де ви? Що це за фантазії? Малярію хочете підчепити? Ходіть чай пити!

Тут зазвичай сидячий отямиться й відповість голосом брехливим:

— Повітрям, повітрям хотів подихати, душечко моя! Повітря таке вже гарне!

І тут він підведеться з лавки, нишком погрозить кулаком вікну, що зачиняється долі, і поплентається до будинку.

— Бреше він, бреше! О боги, як він бреше! — мурмоче, йдучи від ґрат, Іван Миколайович. — Ніяк не повітря тягне його до саду, він щось бачить у цю весняну повню на місяці та в саду, у височині. Ах, дорого б я дав, щоб проникнути в його таємницю, щоб знати, яку таку Венеру він загубив і тепер марно нишпорить руками в повітрі, ловить її?

І повертається додому професор вже зовсім хворим. Його дружина вдає, що ніби не помічає його стану, і квапить його лягати спати. Але сама вона не лягає й сидить біля лямпи з книгою, дивиться згорьованими очима на змореного сном. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним лементом, стане плакати й десь пориватися. Тому й лежить перед нею на скатертині під лямпою заздалегідь налаштована штрикавка в спирті й ампула з рідиною густого чайного кольору.

Бідна жінка, зв’язана з тяжко хворим, тепер вільна й без остраху може заснути. Іван Миколайович тепер спатиме до ранку з щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені й щасливі сни.

А от будить вченого й доводить його до жалісного лементу в ніч повні одне й те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши та якось гухнувши голосом, коле списом у серце прив’язаного до стовпа збожеволілого Ґестаса. Та не стільки страшний сам кат, скільки неприродне освітлення уві сні, що походить від якоїсь хмари, яка кипить і навалюється на землю, як це буває тільки під час світових катастроф.

Після заштрику все змінюється перед приспаним. Від постелі до вікна простягається широкий місячний шлях, і на той шлях сходить людина в білому плащі з кривавим підбоєм і починає йти до місяця. Поруч із нею йде якась молода людина в роздертому хітоні та зі спотвореним обличчям. Йдучи, вони про щось розмовляють із запалом, сперечаються, хочуть про щось домовитися.

— Боги, боги, — говорить, звертаючи погордливе обличчя до свого супутника, та людина в плащі. — Яка паскудна страта! Але ти мені, будь ласка, скажи, — тут обличчя з погордливого обертається на благальне, — її ж не було! Благаю тебе, скажи, не було?

— Тавжеж не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі примарилося.

— І ти можеш заприсягтися в цьому? — запопадливо просить людина в плащі.

— Клянуся! — відповідає супутник, і очі його чогось осміхаються.

— Більше мені нічого не треба! — зірваним голосом скрикує людина в плащі й береться вище й вище до місяця, і тягне за собою свого супутника. За ними йде спокійний і величний велетенський гостровухий пес.

Тоді місячний шлях скипає, з нього починає хльостати місячна ріка й розливається на всі боки. Місяць владарює й грає, місяць танцює й сваволить. Тоді в потоку складається незмірної вроди жінка й виводить до Івана за руку оброслу бородою людину, яка боязко озирається. Іван Миколайович відразу впізнає її. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно запитує:

— То, отже, цим і скінчилося?

— Цим і скінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:

135