Майстер і Маргарита - Страница 129

К оглавлению

129

Майстер вихопився з сідла, залишив кінних і побіг до урвища пагорка. Чорний плащ волочився за ним по землі. Майстер став дивитися на місто. Першої миті до серця підкралася щемлива журба, та дуже скоро вона змінилася солодкавою тривогою, мандрівним циганським неспокоєм.

— Назавжди! Це треба осмислити, — прошепотів майстер і облизнув сухі потріскані губи. Він став наслухатися й точно відмічати усе, що діється в його душі. Його хвилювання перейшло, як йому здалося, у відчуття доглибної й кревної образи. Та вона була нестійкою, пропала й чомусь змінилася погордливою байдужістю, а вона — передчуттям постійного спокою.

Група вершників дожидалася майстра мовчки. Група вершників дивилася, як чорна довга фігура на краю урвища жестикулює, то підводить голову, немов силкуючись перекинути погляд через усе місто, зазирнути за його краї, то хилить її, ніби вивчаючи витолочену зачахлу траву під ногами.

Перервав мовчанку знуджений Бегемот.

— Дозвольте мені, метре, — промовив він, — свиснути перед гонами на прощання.

— Ти можеш злякати даму, — відповів Волянд, — і, крім того, не забувай, що усі твої сьогоднішні безчинства вже скінчилися.

— Ах ні, ні, мессіре, — озвалася Маргарита, яка сиділа в сідлі як амазонка, узявшись під боки й звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, нехай він свисне. Мене взяла зажура перед далекою дорогою. Чи не правда, мессіре, вона цілком природна, навіть тоді, коли людина знає, що наприкінці цієї путі на неї чекає щастя? Нехай насмішить він нас, бо я боюся, що це закінчиться слізьми, й усе буде зіпсоване перед дорогою!

Волянд кивнув Бегемотові, той дуже пожвавився, зіскочив з сідла на землю, вклав пальці до рота, надув щоки й свиснув. Маргариті залящало у вухах. Кінь її скинувся дибки, в гаю посипалися сухі сучки з дерев, злетіла ціла зграя ґав і горобців, стовп куряви понесло до річки, і видно було, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.

Майстер здригнувся від свисту, але не обернувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, наче погрожуючи місту. Бегемот чванькувато озирнувся.

— Свиснуто, не заперечую, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо казати неупереджено, свиснуто дуже так собі!

— Але ж я не реґент, — згорда й набундючившись, відповів Бегемот і несподівано підморгнув Маргариті.

— А ну ж дай-но мені спробувати за старою звичайкою, — сказав Коров’єв, потер руки, подмухав на пальці.

— Та ти гляди, гляди мені, — почувся суворий голос Волянда з коня, — без калічницьких штучок!

— Мессіре, повірте, — озвався Коров’єв і приложив руку до серця, — пожартувати, єдино пожартувати… — Тут він вмить витягся угору, неначе був ґумовим, із пальців правої руки витворив якусь хитру фігуру, завився, як гвинт, а тоді, раптово розкрутившись, свиснув.

Цього посвисту Маргарита не почула, та вона його побачила тієї миті, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поруч із нею з коренем вирвало дубове дерево, й земля побралася тріщинами до самої річки. Величезну скибу берега, разом із пристанню й рестораном, висадило в річку. Вода в ній скипіла, зметнулася, й на протилежний берег, зелений та низинний, виплеснуло цілий річковий трамвай з цілком неушкодженими пасажирами. До ніг коня Маргарити, що хрипів, жбурнуло забиту свистом Фаґота галку.

Майстра сполошив цей посвист. Він схопився за голову й побіг назад до групи супутників, які його дожидалися.

— Ну що ж, — звернувся до нього Волянд з висоти свого коня, — усі рахунки сплачені? Прощання звершилося?

— Так, звершилося, — відповів майстер і, вгамувавшись, поглянув в обличчя Воляндові просто й сміливо.

І тоді над горами прокотився, як суремний глас, страшний голос Волянда:

— Пора!! — і різкий посвист та регіт Бегемота.

Коні рвонулися, і вершники знялися вгору й поскакали. Маргарита відчувала, як її скажений кінь гризе й тягне вудила. Плащ Волянда нап’яло над головами усієї кавалькади, цим плащем стало вкривати присмерклий небокрай. Коли на мить чорний покрив віднесло убік, Маргарита на скаку обернулася й побачила, що позаду немає не тільки різнобарвних веж з аеропляном, що розвертавсь над ними, але немає вже давно й самого міста, яке пішло в землю й зоставило по собі сам лиш туман.

Розділ 32
Прощення й вічний притулок

Боги, боги мої! Яка ж сумна та вечірня земля! Які ж тайничі ті тумани над болотами. Хто блукав тими туманами, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непідсильний тягар, той це знає. Це знає стомлений. І він без жалю залишає тумани землі, її багенця й річки, він віддається з легким серцем у руки смерти, знаючи, що тільки вона одна <розрадить його>.

Чарівні чорні коні й ті пристали й несли своїх вершників поволі, і неминуча ніч стала їх наздоганяти. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло пазурами, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свого хвоста.

Ніч стала запинати чорною шаллю ліси й луки, ніч засвічувала сумні вогнички десь далеко внизу, тепер вже нецікаві й непотрібні ні Маргариті, ні майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори й викидала то там, то тут у засмутнілому небі білі цяточки зірок.

Ніч густішала, летіла поруч, хапала вершників за плащі і, здерши їх з плечей, викривала обмани. І коли Маргарита, обдмухувана прохолодним вітром, розплющувала очі, вона бачила, як міниться зовнішність усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-поза краю лісу став виходити багряний та повний місяць, усі обмани зникли, звалилися в болото, втонула в туманах чаклунська нестійка одежа.

129