Майстер і Маргарита - Страница 122

122

Офіціянтів Арчибальд Арчибальдович здивував не менше, ніж Софію Павлівну. Він особисто відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, мигнув одному, щось шепнув іншому, і два офіціянти заметушилися біля нових гостей, з яких один свого примуса поставив поряд із своїм поруділим черевиком на підлогу.

Вмить зникла зі столика стара скатертина у жовтих плямах, у повітрі з хрускотом крохмалю зметнулася сніжно-біла, як бедуїнський бурнус, інша, а Арчибальд Арчибальдович вже шепотів тихо, але дуже виразно, схилившись до самого вуха Коров’єва:

— Чим частуватиму? Баличок маю особливий… в архітектівського з’їзду урвав…

— Ви… е… дайте нам взагалі закусочку… е… — доброзичливо промимрив Коров’єв, розкидаючись на стільці.

— Розумію, — заплющуючи очі, багатозначно відповів Арчибальд Арчибальдович.

Побачивши, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціянти полишили усякі сумніви та забралися до діла серйозно. Один вже підносив сірника Бегемотові, який витяг з кишені недопалка й сунув його собі до рота, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і виставляючи біля кувертів чарки, ляфітники та тонкостінні келихи, з яких так добре п’ється нарзан під тентом… ні, забігаючи наперед, скажемо: пився нарзан під тентом вікопомної грибоєдівської веранди.

— Філейчиком з орябця можу почастувати, — музично муркотів Арчибальд Арчибальдович. Гість у тріснутому пенсне сповна схвалював пропозиції командира бриґа й доброзичливо дививсь на нього крізь непотрібне скельце.

Белетрист Петраков-Суховій, що обідав за сусіднім столиком разом із дружиною, яка доїдала свинячого ескалопа, з властивою усім письменникам спостережливістю помітив упадання Арчибальда Арчибальдовича та дуже й дуже здивувався. А дружина його, вельми поважна дама, просто-таки приревнувала пірата до Коров’єва, ба навіть ложечкою постукала… — і що ж ото, мовляв, нас затримують… пора й морозиво подавати! У чім річ?

Однак, пославши Петраковій чарівну усмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціянта, а сам не полишив своїх любих гостей. Ах, тямущим був Арчибальд Арчибальдович! А вже спостережливим, певно, не менше від самих письменників. Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув, але на відміну від інших, повз вуха не пропустив ні слова «картатий», ні слова «кіт». Арчибальд Арчибальдович нараз здогадався, хто його відвідувачі. А здогадавшись, природна річ, сваритися з ними не став. А от Софія Павлівна гарна! Воно ж треба таке надумати, — перепиняти цим двом шлях до веранди! А втім, що з неї питати.

Пихато тицькаючи ложечкою в розклякле вершкове морозиво, Петракова невдоволеними очима спозирала, як столик перед двома одягненими як якісь опудала ніби чарами обростає наїдками. До блиску вимите салатне листя вже стирчало з вази із свіжою ікрою… мить, і з’явилось на спеціяльно підсунутому окремому столику запітніле срібне відерце…

Лише впевнившись у тому, що усе зроблено по честі, лише тоді, як в руках офіціянтів прилетіла закрита сковорода, в якій щось вуркотіло, Арчибальд Арчибальдович дозволив собі залишити двох загадкових відвідувачів, та й то передтим шепнувши їм:

— Пробачте! На хвилинку! Сам догляну за філейчиками. Він відлетів від столика й зник у внутрішньому ході ресторану. Коли б який спостерігач міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, без сумніву, здалися б йому дещо загадковими.

Шеф подався ніяк не до кухні припильнувати філейчики, а до ресторанної комори. Він відчинив її своїм ключем, замкнувся в ній, вийняв із скрині з льодом обережно, щоб не закаляти манжетів, два важкенькі балики, запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузкою й відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і аж тоді пройшов до кухні, де кухар старанно платав обіцяні гостям піратом філейчики.

Слід сказати, що дивного чи загадкового в усіх діях Арчибальда Арчибальдовича аж ніяк не було й дивними такі дії міг би вважати лише спостерігач позверхній. Вчинки Арчибальда Арчибальдовича цілком логічно випливали з усього попереднього. Знаття останніх подій, а насамперед — феноменальне чуття Арчибальда Арчибальдовича підказували шефові грибоєдівського ресторану, що обід його двох відвідувачів буде хоча й пишним та розкішним, але вкрай нетривалим. І чуття, яке ніколи не обманювало колишнього флібустьєра, не підвело його й цього разу.

У той час, як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою пречудової холодної московської подвійної очистки горілки, з’явився на веранді спітнілий та схвильований хронікер Боба Кандалупський, відомий в Москві своїм подивугідним усезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свого розбухлого портфеля на столик, Боба негайно сунув свої губи до вуха Петракову й зашепотів до нього якісь вельми спокусливі речі. Мадам Петракова, мліючи з цікавости, і свого вуха підставила до пухлих масних губів Боби. А той, зрідка злодійкувато озираючись, усе шепотів та шепотів, і можна було розчути окремі слова, на зразок таких:

— Клянуся вам честю! На Садовій, на Садовій, — Боба ще більше знизив голос, — не беруть кулі! Кулі… кулі… бензин, пожежа… кулі…

— От цих брехачів, що поширюють огидні чутки, — в обуренні дещо гучніше, ніж хотів би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, — от їх слід було б роз’яснити! Та дарма, так воно й буде, їх закличуть до ладу! Що за капосні побрехеньки!

122