Майстер і Маргарита - Страница 12

— Знаю, знаю! — безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі його блиснули. Він підніс руку до неба й вів далі: — Знає нарід юдейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю, і багато мук йому спричиниш, та зовсім ти його не згубиш! Вборонить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, укриє нас від губителя Пилата!

— О ні! — вигукнув Пилат, і що не слово йому ставало дедалі легше й легше: не треба було більше прикидатися, не треба було добирати слів. — Надто багато ти скаржився кесареві на мене, і настав тепер мій час, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові до Антіохії і не до Риму, а просто до Капреї, самому імператорові, вістка про те, як ви звісних бунтарів у Єршалаїмі ховаєте від смерти. І не водою із Соломонового ставу, як хотів я задля вашої користи, напуваю я тоді Єршалаім! Ні, не водою! Згадай, як довелося мені через вас знімати з мурів щити з вензелями імператора, переміщувати війська, довелось, бачиш, самому приїхати подивитись, що в вас тут діється! Пом’яни моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту в Єршалаїмі, ні! Прийде під мури міста повністю леґіон Фульміната, надійде арабська кіннота, тоді почуєш ти гіркий плач і стогін! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана й пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!

Лице первосвященика взялося плямами, очі жахтіли. Він, так само як прокуратор, осміхнувся, ошкіряючись, і відповів:

— Чи віриш ти, прокураторе, сам тому, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам зваблювач народу до Єршалаїму, і ти, вершнику, добре це розумієш. Ти хотів його відпустити з тим, щоб він збаламутив нарід, з віри познущався й підвів нарід під римські мечі! Та я, первосвященик юдейський, доки живий, не дам на наругу віру й захищатиму нарід! Ти чуєш, Пилате? — І тут Каїфа грізно підніс руку: — Прислухайся, прокураторе!

Каїфа замовк, і прокуратор почув знову неначе гомін моря, що підкочувало до самих мурів саду Ирода Великого. Цей гомін піднімався знизу до ніг і до лиця прокуратора. А за його спиною, там, за крилами палацу, чулися тривожні суремні сигнали, тяжкий хрускіт сотень ніг, залізне бряжчання, — тут прокуратор збагнув, що римська піхота вже виходить, згідно з його наказом, прямуючи на страшний для бунтарів і розбійників передсмертний парад.

— Ти чуєш, прокураторе? — тихо повторив первосвященик. — Невже ти скажеш мені, що це все, — тут первосвященик підніс обидві руки, і темний каптур звалився з його голови, — заподіяв жалюгідний розбійник Вар-равван?

Прокуратор тильним боком п’ясти руки обтер мокре холодне чоло, поглянув у землю, затим, примружившись у небо, побачив, що розжарена куля безмаль над самою його головою, а тінь Каїфи геть зовсім скулилася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо й байдуже:

— Час береться під обіди. Ми захопилися бесідою, а тим часом маємо діяти далі.

У вишуканих висловах вибачившись перед первосвящеником, він попросив його присісти на лаву в холодку під маґнолією й зачекати, аж він викличе решту осіб, потрібних для останньої короткої наради, і зробить ще одне розпорядження, пов’язане зі стратою.

Каїфа чемно вклонився, приклавши руку до серця, й залишився в саду, а Пилат повернувся на балькон. Там секретареві, що дожидався його, він звелів запросити до саду леґата леґіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону й начальника храмової варти, які чекали на виклик на наступній долішній терасі саду в круглій альтанці з фонтаном. До цього Пилат додав, що зараз вийде й сам, і відійшов усередину палацу.

Поки секретар збирав нараду, прокуратор у затіненій від сонця темними шторами кімнаті мав побачення з якимось чоловіком, обличчя якого було наполовину затулене каптуром, хоча в кімнаті проміння сонця не могло його непокоїти. Побачення це було надзвичайно коротке. Прокуратор тихо сказав чоловікові декілька слів, по чому той пішов собі геть, а Пилат через колонаду пройшов у сад.

Там в присутності усіх, кого він хотів бачити, прокуратор урочисто й сухо потвердив, що ухвалює смертний вирок Єшуа Га-Ноцри, і офіційно запитав членів Синедріону про те, кого із злочинців вони мають охоту залишити в живих. Діставши відповідь, що це — Вар-равван, прокуратор сказав:

— Дуже добре, — і звелів секретареві відразу занести це до протоколу, стиснув у руці підібрану секретарем з піску клямру й урочисто сказав: — Пора!

Тут усі присутні рушили додолу широкими мармуровими сходами між трояндових стін, що точилися дурманливим ароматом, сходячи усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводить на великий, гладко забрукований майдан, в кінці якого бовваніли колони та статуї єршалаїмського ристалища.

Щойно група вийшла з саду на майдан, піднялася на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пилат, озираючись крізь примружені повіки, розізнався в обставинах. Той простір, який він щойно пройшов, тобто простір від палацового муру до помосту, був порожній, але перед себе Пилат майдану вже не бачив — його з’їв натовп. Він затопив би й самий поміст, і той очищений простір, якби не потрійний ряд себастійських вояків по ліву руку Пилата та вояків ітурейської допоміжної когорти по праву — не стримував його.

Отже, Пилат піднявся на поміст, машинально стискаючи в кулаку непотрібну клямру й мружачись. Мружився прокуратор не через те, що сонце пряжило йому в очі, ні! Він не хотів чогось бачити групу засуджених, котрих, як він це пречудово знав, зараз услід за ним, зводять на поміст.

Тільки-но білий плащ із багряною підбійкою постав у височині на кам’яному стрімчакові над краєм людського моря, незрячому Пилатові до вух вдарила звукова хвиля: «Га-а-а…» Вона почалася негучно, зародившись десь вдалечині коло гіподрома, далі стала громоподібною і, постривавши кілька секунд, стала спадати. «Вгледіли мене», — подумав прокуратор. Хвиля не дійшла до найнижчої точки й несподівано стала рости і, колишучись, піднялася вище за першу, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипів посвист та окремі, жіночі стогони, вирізнювані через грім. «Це їх звели на поміст… — подумав Пилат, — а стогони були від того, що задушили кількох жінок, коли натовп подався вперед».