Майстер і Маргарита - Страница 113

К оглавлению

113

— Мовчи, — відповів Пилат, — візьми грошей.

Левій заперечно похитав головою, а прокуратор вів далі:

— Ти, знаю, вважаєш себе учнем Єшуа, та я тобі скажу, що ти не засвоїв нічого з того, чого він тебе навчав. Бо якби це було так, ти доконче взяв би в мене що-небудь. Май на увазі, що він перед смертю сказав, що нікого не винує, — Пилат значущо підніс пальця, обличчя Пилата сіпалося. — І сам він неодмінно узяв би що-небудь. Ти жорстокий, а той жорстоким не був. Де тобі податися?

Левій раптом наблизився до столу, сперся об нього обома руками і, дивлячись розпломенілими очима на прокуратора, зашепотів йому:

— Ти, ігемоне, знай, що я в Єршалаїмі заріжу одну людину. Мені хочеться тобі це сказати, щоб ти знав, що крови ще буде.

— Я також знаю, що вона іще буде, — відповів Пилат, — своїми словами ти мене не здивував. Ти, звичайно, хочеш зарізати мене?

— Тебе мені зарізати не вдасться, — відповів Левій, ошкірившись та осміхаючись, — я не така вже недоумкувата людина, щоб на це розраховувати, але я заріжу Юду з Киріята, я присвячу цьому решту свого життя.

Тут насолода з’явилася в очах прокуратора, й він, підманивши до себе пальцем Левія Матвія, сказав:

— Цього тобі зробити не вдасться, ти себе не турбуй. Юду цієї ночі вже зарізали.

Левій відскочив від столу, дико озираючись, і скрикнув:

— Хто це зробив?

— Не будь заздрісним, — ошкірившись, відповів Пилат і потер руки, — боюся, мав він прихильників і окрім тебе.

— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.

Пилат відповів йому:

— Це зробив я.

Левій розтулив рота, дико поглянув на прокуратора, а той сказав:

— Цього, звичайно, замало, зробленого, та усе-таки це зробив я. — І додав: — Ну, а тепер візьмеш що-небудь?

Левій подумав, злагіднішав і нарешті сказав:

— Звели дати мені клапоть чистого пергамену.

Збігла година. Левія не було в палаці. Тепер тишу світанку порушував тільки тихий шерех кроків вартівничих у саду. Місяць швидко вицвітав, на другому краї неба було видно білясту цятку вранішньої зорі. Світильники давним-давно згасли. На ложі лежав прокуратор. Поклавши руку під щоку, він спав і дихав беззвучно. Поруч із ним спав Банґа.

Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісана п’ятий прокуратор Юдеї Понтій Пилат.

Розділ 27
Кінець квартири № 50

Коли Маргарита дійшла до останніх слів розділу «… Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісана п’ятий прокуратор Юдеї Понтій Пилат», — настав ранок.

Чути було, як у подвір’ячку в гіллі верби та липи вели веселу, збуджену вранішню розмову горобці.

Маргарита підвелася з крісла, потяглася й лиш тепер відчула, як поламане її тіло та як вона хоче спати. Цікаво зазначити, що душа Маргарити була в повному порядку. Думки її не були в розброді, її зовсім не приголомшило, що вона провела ніч надприродно. Її не бентежили спогади про те, що вона була на балю в сатани, що якимось чудом майстра було повернуто їй, що з попелу постав роман, що все опинилося на своєму місці в підвалі в провулку, звідки було вигнано наклепника Альоїзія Могарича. Одне слово, знайомство з Воляндом не заподіяло їй жодної психічної шкоди. Усе було так, як ніби так і мало бути.

Вона пішла до сусідньої кімнати, упевнилася в тому, що майстер спить міцним і спокійним сном, згасила непотрібну настільну лямпу й сама простяглася під протилежною стіною на канапці, вкритій старим розірваним простирадлом. За хвилину вона спала, але жодних снів того ранку не бачила. Мовчали кімнати в підвалі, мовчав увесь маленький будиночок забудовника, й тихо було в глухому провулку.

Та в цей час, тобто на світанку суботи, не спав цілий поверх в одній з московських установ, і вікна в ньому, що виходили на заллятий асфальтом великий майдан, якого спеціяльні машини, повільно роз’їжджаючи, з гуготінням щіткували, світилися повним світлом, яке прорізало світло сходу сонця.

Увесь поверх ходив коло слідства у справі Волянда, і лямпи цілу ніч світилися в десятьох кабінетах.

Власне кажучи, справа стала ясною вже з учорашнього дня, п’ятниці, коли довелося закрити Вар’єте внаслідок зникнення його адміністрації та інших безчинств, що скоїлися напередодні під час знаменитого сеансу чорної магії. Та річ у тім, що увесь час і безупинно надходив до безсонного поверху усе новий і новий матеріял.

Тепер слідству в цій дивній справі, що віддавала геть-чистим чортовинням, та ще з домішкою якихось гіпнотичних фокусів і цілком виразного криміналу, належало усі різнобічні та плутані події, що сталися в різних місцях Москви, зліпити до єдиної купи.

Першим, кому припало побувати в осяяному електрикою безсонному поверсі, був Аркадій Аполлонович Семплеяров, голова Акустичної комісії.

По обіді в п’ятницю, в квартирі його, що містилася в домі біля Кам’яного мосту, пролунав дзвінок, і чоловічий голос попросив до телефону Аркадія Аполлоновича. Дружина Аркадія Аполлоновича, яка підійшла до апарату, відповіла похмуро, що Аркадій Аполлонович нездужає, ліг спочивати й підійти до апарата не може. На запитання про те, звідки питають Аркадія Аполлоновича, голос у телефоні дуже коротко відповів, звідки.

— Одну секунду… зараз… одну хвилинку… — пробелькотіла зазвичай дуже пихата дружина голови Акустичної комісії і летом полетіла до спальні підіймати Аркадія Аполлоновича з ложа, на якому той лежав, зазнаючи пекельних гризот на спогади про вчорашній сеанс та нічний скандал, що супроводив вигнання з квартири саратовської його небіжки.

113